Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Вимітайтеся, діду, — повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. — Ви що, не чули?
Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.
— Геть звідси! — гримнув жандарм.
Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги.
— Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!
Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.
— Встати! — проревів жандарм не своїм голосом. — Ви що, не бачите, що з вами розмовляє начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?
— Спокійно, — сказав фельдшер. — Усе треба робити спокійно.
У нього було рожеве обличчя без вій.
— У вас кров, — звернувся він до солдата, що брав участь у бійці коло туалету. — Вас потрібно перев’язати. Вийдіть.
— Я… — почав був солдат, але тут побачив другого жандарма, що саме увійшов до вагона і, взявши сивого чоловіка попід руки, допомагав товаришеві відірвати його від лавки. Чоловік зойкнув, але обличчя його залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його в оберемок, мов легенький клунок, і витяг із купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.
— Ви щось хотіли? — перепитав фельдшер.
— Я вже не поїду далі після перев’язки, пане лікарю? — звернувся до нього закривавлений солдат.
— Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.
Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.
— Так і є, — сказав він презирливо. — їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! — скомандував. — Швидше!
Двері відчинились. Один солдат вийшов.
— Усе хитруєте, еге ж? — гримнув жандарм. — Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?
— У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.
— Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?
Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.
— Так, — відповів він спокійно. — Ви повинні вірити!
Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.
— Прошу вийти, — сказав він, не дивлячись на солдата.
— Ви ж мене не оглянули.
— Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.
Солдат ледь посміхнувся:
— Добре.
— Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? — запитав роздратовано фельдшер у жандарма.
— Так точно! — Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. — Так точно, впорались, — повторив він і вийшов услід за фельдшером.
Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.
— Пішов? — спитав пошепки по хвилі.
— Та начебто.
Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.
— Я за нього молитимуся, — промовив він зрештою.
Усі попідводили погляди.
— Що? — запитав хтось недовірливо. — За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?
— Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?
— Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.
— Я молитимусь за нього.
— Ну гаразд, молись собі, про мене.
— Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.
— Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра.
— Або хоч почекай, доки рушить поїзд, — порадив хтось.
— Я молитимусь. Мені треба додому. Я не одержу відпустки додому, коли потраплю до місцевого госпіталю. Мені треба в Німеччину. У моєї дружини рак. їй тридцять шість років. Тридцять шість виповнилося в жовтні. Уже чотири місяці не підводиться з ліжка.
Він оглянув усіх заляканим поглядом. Ніхто йому не відповідав. Усі до такого надто звикли.
За годину поїзд рушив далі. Солдат, що зійшов на протилежну платформу, більше не з’являвся. «Очевидно, його схопили», — подумав Гребер.
Ополудні до вагона зайшов унтер-офіцер.
— Охочі поголитись є?
— Що?
— Поголитись. Я перукар. Маю чудове мило. Ще з Франції.
— Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?
— Звичайно! Я щойно голив офіцерів.
— І скільки це коштує?
— П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки. Дешево, майже задарма, коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.