Вибрані твори
- Автор: Чехов Антон Павлович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Владимир Иванович Козаченко
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Панночка в польському костюмі з білою хутряною опушкою підійшла до нього і сіла поряд з ним.
— Симпатичний брюнет, чому ж ви не танцюєте? — спитала вона. — Чого ви такий нудний?
— Тому, що нудно.
— А ви почастуйте лафітом. Тоді не буде нудно.
Васильєв нічого не відповів. Він помовчав і спитав:
— Ви о котрій годині лягаєте спати?
— О шостій.
— А встаєте коли?
— Коли о другій, а коли й о третій.
— А вставши, що робите?
— Кофій п’ємо, о сьомій годині обідаєм.
— А що ви обідаєте?
— Звичайно… Суп або щі, біфштекс, десерт. Наша мадам добре годує дівчат. Та навіщо ви все це питаєте?
— Так, щоб поговорити…
Васильєву хотілося поговорити з панночкою багато про що. Він почував велике бажання дізнатися, звідки вона родом, чи живі її батьки та чи знають вони, що вона тут, як вона потрапила в цей будинок, чи весела й задоволена, чи смутна й пригнічена похмурими думками, чи сподівається вийти коли-небудь з свого теперішнього стану… Але ніяк він не міг придумати, з чого почати і як запитати, щоб не здатися нескромним. Він довго думав і спитав:
— Вам скільки років?
— Вісімдесят, — сказала дотеп панночка, дивлячись із сміхом на фокуси, що виробляв руками і ногами, танцюючи, художник.
Раптом вона чогось зареготала й сказала голосно, так, щоб усі чули, довгу цинічну фразу. Васильєв оторопів і, не знаючи, якого виразу надати своєму обличчю, напружено усміхнувся. Усміхнувся тільки сам він, усі ж інші — його приятелі, музиканти і жінки — навіть і не глянули на його сусідку, наче не чули.
— Почастуйте лафітом! — знову сказала сусідка.
Васильєв відчув огиду до її білої опушки і до голосу й відійшов від неї. Йому вже здавалося душно і жарко, і серце починало битися повільно, але сильно, як молот; раз! два! три!
— Ходімо звідси! — сказав він, смикнувши художника за рукав.
— Зажди, дай скінчити.
Поки художник і медик кінчали кадриль, Васильєв, щоб не дивитися на жінок, оглядав музикантів. На роялі грав благообразний старий в окулярах, схожий з обличчя на маршала Базена; на скрипці — молодий чоловік з русявою борідкою, вдягнений за останньою модою. У молодого чоловіка було обличчя не дурне, не виснажене, а навпаки, розумне, молоде, свіже. Одягнений він був вишукано і з смаком, грав з почуттям. Задача: як він і цей пристойний, благообразний старий потрапили сюди? Чому їм не соромно сидіти тут? Про що вони думають, коли дивляться на жінок?
Якби на роялі і на скрипці грали люди обідрані, голодні, похмурі, п’яні, з виснаженими або тупими обличчями, тоді їхня присутність, може, була б зрозуміла. А тепер Васильєв нічого не розумів. Йому пригадувалась історія пропащої жінки, прочитана ним колись і він вважав тепер, що ця людська подоба з провинною усмішкою не. мав нічого спільного з тим, що він тепер бачить. Йому здавалося, що він бачить не пропащих жінок, а якийсь інший, зовсім особливий світ, чужий йому і незрозумілий; якби раніше він побачив цей світ у театрі на сцені або прочитав про нього в книзі, то не повірив би…
Жінка з білою опушкою знову зареготала і голосно промовила огидну фразу. Гидливе почуття опанувало його, він почервонів і вийшов.
— Зажди, і ми йдемо! — крикнув йому художник.
IV
— Зараз у мене з моєю дамою, поки ми танцювали, була розмова, — розказував медик, коли всі троє вийшли на вулицю. — Мова йшла про її перший роман. Він, герой, — якийсь бухгалтер у Смоленську, що має дружину і п’ятеро дітей. Їй було сімнадцять літ, і жила вона в татуся й матусі, які торгували милом і свічками.
— Чий же він переміг її серце? — спитав Васильєв.
— Тим, що купив їй білизни на п’ятдесят карбованців. Чорт знає що! «Одначе ось він зумів випитати в своєї дами її роман, — думав Васильєв про медика. — А я не вмію…»
— Панове, я йду додому! — сказав він.
— Чому?
— Тому, що я не вмію поводитися тут. До того ж мені нудно й гидко7 Що тут веселого? Хоч би люди були, а то дикуни і тварини. Я йду, як хочете.
— Ну, Гришо, Григорію, голубчику… — сказав плаксивим голосом художник, пригортаючись до Васильєва. — Ходім! Зайдімо ще в один, і будь вони прокляті… Будь ласка! Григоріанце!
Васильєва умовили й повели нагору по сходах. У килимі і в золочених поруччях, у швейцарі, що відчинив двері, і в панно, що прикрашали передпокій, почувався все той самий стиль С-вого провулка, але вдосконалений, імпонуючий.
— Справді, я піду додому! — сказав Васильєв, скидаючи пальто.