І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Весною Олег і Таня вирішили одружитись, як тільки трохи втихомириться на світі. Таня не казала про це поки що ні татові, ані мамі — носила своє щастячко в собі. Вона якось притихла, рухи її втратили поривчастість підлітка, стали спокійніші, м’якші, плавкіші, очі немовби поглибшали, виповнились потаємним теплом. І дід, що повернувся цієї весни з далеких мандрів, уже не називав її Танькою і не дарував їй копійку, тим більше, що всі копійки давно вже знецінились в оцій колотнечі.
— Оце, Танюхо, ніс я тобі один камінь. Зумруд. Або ще — камінь жизні. Хто його носить — повік хвороби не знатиме.
За ці два роки дід дуже подався, потрухлявів, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивіло, чи взялося якоюсь сірою цвіллю, і не життям — могильним холодом віяло з беззубого дідового рота.
— Оце, Танюхо, такий той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…
— Де ж він, дідусю? — питає нетерпляче Таня. — Ви його принесли?
— Ніс, дочко, та не доніс, — відповідає скрушно дід. Зводить на онуку погляд і у вицвілих очах його — безсила тінь гніву. — Перестріли якісь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотів проковтнути, дак один із них як гримнув кулачищем по спині, то замало й душа разом з отим камінцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразита, отак до смертоньки лютої стукало! — закляв свого напасника дід.
Тані і смішно, і жалко діда, а разом і отого камінця. Сама б не носила, нащо їй, вона й так здорова, а віддала б татові, бо тато ж он ледве переставляє ноги.
Дід же скрушно хита головою:
— І що воно на світі божому коїться? Люди немов показилися: так і норовить кожен тебе за горлянку гризонути!
— Революція, діду, — пояснює Федір, що разом із сестрою зайшов провідати старого. Він звихнув ногу, і його на два тижні відпустили додому.
— Леворюція? — перепитав дід і раптом розсердився: — Яка ж це в біса леворюція, коли вже добрій людині й на вулицю вийти не можна! Власті на них, паразитів, немає… от вони й той… і роблять собі леворюцію…
Цього разу дід зупинився не в сусіда, а в дочки. Татові, здається, все стало байдуже, і мама разом з Тетяною прибрали в комірчині, наносили пахучої трави, поставили дачку, повісили в кутку ікону — і дід лишився задоволений новим своїм житлом.
— Спасибі тобі, дочко, тут і померти не гріх.
А за тиждень гукнув Таню:
— Танько, гукай матір!
Коли прибігла стривожена мама, дід уже лежав на спині, склавши на грудях руки хрестом — хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочці погаслі очі, ворухнув висушеними губами:
— Оце, дочко, буду вже помирати.
— Що з вами, тату?
— В нутрі в мене все перегоряє, нічого не лишається… Клич, дочко, попа…
Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його, — він затявся на своєму: буде помирати — і квит! І таки до ранку помер — пішов у останню, найдовшу, дорогу, з якої ніхто ще не повертався додому.
Ховали діда непомітно і тихо. Федько запріг Ваську, тато прочитав над покійником молитву — і ось уже виріс невеликий горбик землі — ледве помітний свідок того, що жила на білому світі людина, чогось прагнула, на щось сподівалася, кудись собі йшла і з кожним кроком все ближче підходила до могили.
Для чого ж тоді живуть люди на світі? Невже тільки для того, щоб кінець кінцем лягти на кладовищі, де смерть, наче кріт, нариває невтомно все нові й нові горбики сирої землі?
І сумно, й тривожно на душі в Тані, і довго ще бовваніє перед її очима білий, свіжовитесаний хрест — символ страждання людей, які часто-густо самі себе розпинають на ньому, як малі, нерозумні діти, обламують та калічать і без того крихке та куценьке життя.
Отже, дід лежав у могилі, а над ним, над кладовищем, над містом, над усім білим світом з його лісами й луками, річками й долинами, битими шляхами й вузькими стежинами, ланами, хуторами і селами розгоралося літо. Опадало ранковими росами. Сіялося лагідними дощами. Проливалося зливами. Палахкотіло веселими зірницями. Кипіло зорепадами. Божеволіючи від життєвої жаги, брало землю в палкі обійми, і вона, упокорена, лежала потім у млосній знемозі, покривалася росою, втомлено мерехтіла до неба глибокими зіницями озер.
Це літо принесло Тані чимало радості і ще більше печалі. Радості — напочатку, печалі — наприкінці.