Який чудесний світ новий!
- Автор: Хаксли Олдос Леонард
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-333-5
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Який чудесний світ новий!». Краткое содержание книги:
— Тобі вже краще? – наважилася вона запитати.
У відповідь він забрав одну руку з керма, пригорнув її цією рукою й почав обмацувати їй груди.
«Дякувати Фордові, – подумала вона, – він знову нормальний».
За якихось півгодини вони вже були в його кімнаті. Бернард одним махом заковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.
— Ну, – доволі лукаво поцікавилася в нього Леніна, коли наступного дня вони зустрілися на даху, – думаєш, учора ми гарно повеселилися?
Бернард кивнув. Вони залізли в гелікоптер. Відчули легенький поштовх, а тоді злетіли в небо.
— Всі кажуть, що я страшенно пневматична, – задумливо мовила Леніна, погладжуючи власні ноги.
— Страшенно. – Але Бернардові очі виражали не втіху, а біль.
«Як м’ясо», – подумав він.
Вона трохи збентежено глянула на нього.
— Але ж ти не думаєш, що я занадто пухленька?
Він похитав головою. «Звичайний кавалок м’яса».
— Думаєш, у мене все на місці? – Ще один кивок головою. – З усіх поглядів?
— Досконало, – мовив він уголос. А сам подумав: «Вона так про себе й думає. Не заперечує, щоб бути просто м’ясом».
Леніна тріумфально всміхнулася. Але її втіха була передчасною.
— Та все одно, – сказав він після паузи, – я волів би, щоб усе скінчилося інакше.
— Інакше? А як ще можна було кінчати?
— Я не хотів би, щоб усе закінчилося в ліжку, – пояснив він.
Леніна була спантеличена.
— Не відразу, не першого ж дня.
— Але що тоді?..
Він почав молоти якусь незбагненну й небезпечну нісенітницю. Леніна намагалася з усіх сил заблокувати свій внутрішній слух; та вряди-годи та чи інша фраза пробивалася крізь цю її звуконепроникну броню.
— ...випробувати ефект затримки моїх імпульсів, – почула вона його слова.
Вони немовби торкнулися якоїсь пружини в її мозку.
— Ніколи не відкладай на завтра ту втіху, яку можеш отримати нині, – поважно виголосила вона.
— Двісті повторів двічі на тиждень від чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною років, – прокоментував він цю її цитату. А тоді продовжив свою божевільну маячню. – Я хочу пізнати пристрасть, – почула вона його базікання. – Я хочу відчути якусь сильну емоцію.
— Коли індивідуум щось відчуває, громада тоді рівновагу втрачає, – зацитувала Леніна.
— Ну, а чому б їй не втратити трохи рівноваги?
— Бернарде!
Але Бернарда це не зупинило.
— Дорослі інтелектуально й під час робочого дня, – вів далі він. – Але немовлята там, де йдеться про чуття й бажання.
— Наш Форд любив немовлят.
Він навіть не звернув на це уваги.
— Я оце раптом подумав нещодавно, – сказав Бернард, – що можна ж бути дорослим постійно.
— Я цього не розумію, – рішуче заперечила Леніна.
— Знаю, шо не розумієш. Саме тому ми й лягли вчора в ліжко... як немовлята... замість того щоб бути дорослими й зачекати.
— Але ж то була гарна розвага, – наполягала Леніна. – Хіба ні?
— О, чудова розвага, – відповів він таким скорботним голосом, з таким неймовірно жалюгідним виразом обличчя, що весь тріумфальний настрій Леніни миттєво випарувався. Можливо, врешті-решт, вона йому здалася занадто пухленькою.
— А я ж тобі казала, – почула Леніна від Фанні, коли поділилася з нею своїми сумнівами. – Це все через той алкоголь, який додали в його замінник.
— Та все одно, – твердила своє Леніна. – Він мені подобається. У нього такі гарні руки. А ще він так симпатично рухає своїми плечима... дуже звабливо. – Вона зітхнула. – Якби ж тільки він не був таким дивакуватим.
ЧАСТИНА 2
Затримавшись на мить біля дверей Директорового кабінету, Бернард набрав повні груди повітря й розправив плечі, наготувавшись зіштовхнутися з неприязню й осудом, що безсумнівно очікували його там. Він постукав і ввійшов.
— Прошу завізувати дозвіл, пане Директоре, – сказав він якомога безтурботніше й поклав документ на письмовий стіл.
Директор похмуро зиркнув на Бернарда. Але на дозволі вгорі була печатка офісу Світового контролера, а знизу чорнів виразний підпис самого Мустафи Монда. Не було до чого причепитися. Директор не мав вибору. Він поставив свої ініціали – дві маленькі ледь помітні буквочки, що жалюгідно притулилися під Мустафою Мондом, – і вже було збирався повернути дозвіл без жодного коментаря чи побажань щасливої дороги («Хай Форд береже!»), коли раптово придивився до того, що було написано в дозволі.
— Резервація в Нью-Мексико? – перепитав він, і тон, яким він це сказав, а також вираз його обличчя, коли він поглянув на Бернарда, були сповнені збентеженого подиву.
Не менш здивований Бернард кивнув. Запала мовчанка.
Директор відхилився на спинку крісла й насупив брови.
— Коли ж це було? – запитав він не так Бернарда, як самого себе. – Мабуть, років зо двадцять тому. Скоріше навіть двадцять п’ять. Я був десь твого віку... – Він зітхнув і похитав головою.
Бернард почувався вкрай ніяково. Щоб такий виважений, такий бездоганно правильний чоловік, як Директор, міг припуститися такої грубої помилки! Бернардові хотілося сховати своє обличчя, вибігти геть з кімнати. І не тому, що він сам вважав вартим осуду бажання людей згадувати далеке минуле; це було одне з тих гіпнопедичних упереджень, якого він уже цілком позбувся (принаймні так він сам гадав). Його примусило ніяковіти розуміння того, що Директор на його очах раптово вчинив щось таке, що було заборонене і що той сам ніколи не схвалював. Що його до цього змусило, який внутрішній імпульс? Попри всю незручність ситуації Бернард нашорошив вуха.
— Мене привабила така сама думка, що й тебе, – сказав Директор. – Хотів подивитися на дикунів. Отримав дозвіл у Нью-Мексико й поїхав туди під час літньої відпустки. З дівчиною, яку я тоді мав. Вона була бета-мінусова, і здається (він заплющив очі), здається, в неї було жовте волосся. У будь-якому разі вона була пневматична, ох, яка пневматична; це я добре пригадую. Ну, отже ми туди поїхали, дивилися на дикунів, їздили верхи на конях і таке інше. А тоді... це вже був майже останній день моєї відпустки... тоді... ну, вона загубилася. Ми поїхали в ті кляті гори, там було страшенно спекотно і гнітюче, і після обіду ми полягали спати. Принаймні я заснув. А вона в цей час пішла, мабуть, прогулятися, сама. У всякому разі, коли я прокинувся, її там не було. І тут почалася жахлива гроза, такої я ще не бачив. Грім, блискавки, дощ як з відра; коні зірвалися з припон і повтікали геть; а я спіткнувся і впав, намагаючись їх упіймати, й розбив собі коліно, тож ледве міг пересуватися. Але я й далі шукав, кричав і знову шукав. Але її ніде не було видно. Тоді я подумав, що вона, мабуть, сама подалася до нашого притулку. Тож я поповз у долину тим самим шляхом, яким ми туди прийшли. Моє коліно сіпалося від болю, до того ж я загубив десь свою сому. Я повз так багато годин. Лише після опівночі я нарешті дістався притулку. Але її там не було; її там не було, – повторив Директор. Запала тиша. – Ну, – озвався він урешті-решт, – наступного дня ми вирушили на пошуки. Але так і не змогли її знайти. Вона могла впасти в якийсь глибокий яр; або ж на неї міг напасти гірський лев. Фордзна. Але це було жахіття. Мене це страшенно тоді засмутило. Більше, ніж належалось би, мушу зізнатися. Бо, зрештою, з будь-ким міг би статися такий нещасний випадок; та й суспільний організм залишається цілісним попри те, що міняються окремі його компоненти і клітини. – Але ця гіпнопедична розрада була, мабуть, не надто переконлива. Директор похитав головою й додав неголосно: – Мені це й далі інколи сниться. Сниться, як я прокидаюся від тих розкотів грому й бачу, що її немає; як я шукаю й шукаю її намарне під деревами. – Він знову замовк, занурившись у спогади.