Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)
- Автор: Стеблівський Євген
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ВМВ
- ISBN: 978-966-413-333-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)». Краткое содержание книги:
І про кохання, яке сильніше смерті…
Четвертого березня війська Звенигородського коша виступили на Смілу.
… Сотні підходили до станції. Передмістя були в руках червоних, й за них йшли вперті бої. До Бобринської підтягувалися загони Івана Лютого-Лютенка, смілянця Якова Водяного. Наче відчуваючи небезпеку, підозрілий і хитрий вовк Муравйов наказав зупинити ешелони на підході до станції. Раптом попереду почувся гул, удари залізо об залізо. З-за повороту з’явилися більшовицькі броневагони. Козаки швидко розвернули до бою батарею і почали впритул бити по броньованих коробках. Від потяга відвалювалися шматки заліза, уламки, пішов дим, з вагонів стали вискакувати матроси. Бронепоїзд зупинився й почав задкувати. За кілька хвилин рудинці перейшли залізницю й підірвали в кількох місцях попереду рейки.
З боку станції чулась сильна гарматна й стрілецька канонада.
Від передмість пішла в наступ більшовицька піхота, від станції, з флангу, — вискочила кавалерія. Муравйов перевозив в ешелонах і коней. Розвідка докладала, що більшовиків десь близько восьми тисяч — одинадцять ешелонів.
У церкві на підходах до станції засіли червоні. Кулемети били фланговим вогнем. На позиції посипався град куль, кілька козаків і коней були поранені. Після півгодинного бою наступ удалося зупинити. Проте червоні прорвали позиції праворуч від станції, і сотням довелось відступити. Гармати переправили через стужавіле болото, поросле негустим лісом. Максим наказав козакам спішитись і зайняти оборону на хуторі. Сотні відходили, частина з них переправлялась по замерзлому річищу.
Жорстокий бій ішов до самого вечора. Втрати вбитими й пораненими складали вже до сотні козаків, серед червоних загиблих було ще більше. Коли зовсім стемніло, бій трохи затих.
Брав добрий мороз. У гвинтівках смілянських добровольців позамерзали затвори — мабуть, чищені поганим мастилом. Штаб Звенигородського коша розгорнули в передмісті у вцілілому поміщицькому домі. Звідкілясь постягували до штабу навіть «буржуйки» й гасові лампи. За вікнами червоніли заграви, стукотіли кулемети, дрижала земля від гарматних ударів. Розвідка донесла, що більшовики можуть почати наступ на світанні. Федь Бондар наказав вдарити назустріч опів на четверту.
О третій годині ранку Семен вишикував сотні в бойовий порядок, перейшов рейки й атакував у ніч кінним строєм. Матроси тільки виходили, частини лише стовпилися в безладі. Сотня Рудинського ввірвалася в порядки й смерчем розкидала ворожі тили. Почалась панічна втеча. Більшовики тікали по-під вагонами, їх відстрілювали на тлі білого снігу, рубали шаблями. Прострелені бушлати рясніли скрізь в снігових заметах.
З-за хмар вийшов повний місяць, і в білих снігах стало видко, як вдень. Козаки звідусіль наступали. Максим вихопив шаблю і повів відділ у наступ на передмістя. Повітря сколихнуло громове «Слава!», зблиснули шаблі. Сотня помчала вперед, як вихор. Вогонь з гвинтівок став не такий густий, потім і зовсім безладний, затих, більшовики сипнули з-за укриттів врізнобіч — з церкви, провулками в поле.
Рудинці ввірвались на станцію. На вулицях подекуди йшла рубка.
За півгодини Максим наказав козакам спішитись й завести коней на станційне подвір’я. Світало. До станції зувсібіч підтягувались черкасці, єлисаветградці, уманці. Навколо Бобринської в полях рясніли постріли — то козаки доганяли «таваріщєй» Муравйова. Восьмитисячну армію більшовиків вщент розбито. Гори ворожих трупів нагромадили козаки на станції і в передмісті навкіл ешелонів. Кілька сот більшовиків розбіглися по навколишніх лісах і селах, багато хто пробував сховатися в містечку. Пізніше «муравйовців» знаходили аж в Білозір’ї і Черкасах. Сам «червоний командант», а за сумісництвом — кат Києва і колишній російський полковник Михайло Муравйов вислизнув з рук звенигородців. Кажуть, рачкував рейками по-під всим ешелоном, від паровоза до останнього вагона, а потім перевдягнувся жінкою й втік на возі…
А жаль. Бо це ж був той самий Муравйов, який наказав пустити в Києві броньовик з надписом «Смєрть украінцам!». Який наказав зривати портрети Шевченка й топтати їх ногами. Матроси якого розстріляли три тисячі киян у парках і скверах.
Потім Муравйов до кінця життя люто ненавидів Вільне козацтво. А в публічних виступах жалкував, що не втопив Звенигородку в крові раніше…
Лютий 1918 p.
…Жлобська маса, як чорна спорчена кров, розповзалася залізницями України. Неначе отруєна лімфа, вона з часом просякала крізь залізничні артерії, ордами диких військ у здорову плоть країни — станції, міста і містечка, з часом Полтаву, Харків, а потім тричі — і Київ. Спочатку саме навколо залізниці, навколо вузлових станцій, більше ніде в в здоровому й тверезому тілі вона не мала підтримки. Бо тільки наскрізь просякнута тією жлобською кров’ю м’якоть землі української з часом починала чорніти. В чисті — сліпучі, побілені крейдою хати, пахучі травами, чисто вмитими долівками, з вишиваними рушниками на стінах, у хазяйські городи і добротні стодоли — прийшла азійська, з заводських жебрацьких «посьолків», з низьких продимлених ізб й степових кибиток, немита й чорна, що й досі їла сире, виваляне під сідлом м’ясо — орда…