Одні

— Розкажи ще щось… Про жінок розкажи.

— Жінки у мій вік були всі красиві. Були високі, мали білі зуби і високі білі груди. Гордо дивилися та могли й низько вклонитися. Прекрасні жінки, щедра земля, мужній і лагідний народ — отака була країна!

— Прекрасна казка.

— Чому казка?

— Та тому, що якби все дійсно було так прекрасно, як ти мені розказував, то хіба був би зараз оцей весь блуд?

Лесь насупився — він сам почав майже вірити в сказане. А тут Михась за одним махом все розвінчав. Даремно — з казкою краще помирати. Проте помирати їм ще рано. Тому він сказав Михасеві:

— Давай ще раз попробуємо перетерти чи принаймні послабити ці пута. Їх же робили не якісь там добросовісні папуаси, а українці. Повинні ж вони піддатися!

Але як вони не намагалися, з путами їм нічого так і не вдалося зробити. Змучені, потомлені вони застигли на холодній долівці, думаючи кожний про своє перед близькою смертю. Може, через цю тяжку задуму вони і не одразу помітили, що ворота ледь відчинилися і в стодолу, крадучись, зайшла дитяча постать. Першим цю постать побачив Лесь, мало не скрикнувши від несподіванки — невже кинуті підіслали вбити їх дитину?

— Не кричіть, я прийшов вас звільнити, — підійшовши впритул, мовив до них несподіваний рятівник.

Лесеві його голос видався знайомим, і враз він згадав — землянка Найбільш кинутого, його ядушний кашель, лікувальний узвар, хлопчина років чотирнадцяти, що його приніс. Так, це був він. Але чому?..

— Чому ти хочеш нас врятувати? — повторив вголос своє запитання Лесь.

— Тому, що так не повинно бути.

— Як не повинно бути? — перепитав його Лесь.

— Скільки я живу, ми завжди вбиваємо всіх, хто до нас приходить. І помираємо самі — від цих чортових боліт у нас ядуха, ще дід так говорив. В мене тато, мати померли. Десь є сонячні поля, чисті ріки — я бачив здаля, а ми тут — на цих болотах. Я не хочу вмерти, як мої батьки.

— Чим же ми тобі допоможемо, хлопчику?

— Не знаю. Але так не повинно бути — ні цих боліт, ні ядухи, ні вашої смерті завтра.

— Так, цього не повинно бути, — проказав до себе, погоджуючись з хлопцем, Лесь.

А хлопець вже різав ножем мотузки, якими вони були зв’язані.

— Сторожа вся поснула — вже майже ранок. Та й все рівно без поводиря вам ніяк не вибратися з цих боліт. Ідіть за мною, тільки обережно — один невірний крок і ви попадете в трясовину.

— Ясно…

І Лесь з Михасем пішли за хлопцем по тільки йому відомій стежці, що петляла поміж бездонних боліт та трясовин у білому тумані.

— Ну, майже зовсім так, як тоді, коли кубанець виводив мене з мого часу, — пошепки промовив до себе Лесь.

Вже майже зовсім розвиднілося, коли вони вийшли з зони боліт. Хлопець зупинився:

— Далі підете самі.

Він дав їм зшиту зі шкір торбину.

— Тут трохи в’яленої риби, трут, декілька гачків — все, щоб хоч пару днів ви могли прожити в пущі.