Справа зниклої балерини
- Автор: Красовицкий Александр Витальевич, Кужавская Евгения Валериевна
- Серия: Детективні справи Галушка #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9139-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Справа зниклої балерини». Краткое содержание книги:
Слідчий зупинився біля великого дзеркала. Подивився на зображення Щербака в ньому.
– Отже, Ярослава каже правду – Віра талановита?
– Звичайно. Вона неймовірна. Бася заздрить, – він стенув плечима. – Але варто віддати Барбарі належне – своє ставлення до Віри вона демонструє доволі щиро, без вивертів та брехні.
Після павзи додав:
– Якщо ви думаєте, що в театрі хтось міг затівати проти Віри щось лихе, то це точно не Бася. Вона занадто прямолінійна.
– Тоді нам варто поговорити з кимось менш прямолінійним, – усміхнувся Тарас Адамович.
Менш прямолінійних колег Віри Томашевич вони відшукали за пів години. Усі яскраві, наче метелики.
– Отруйні, як павучихи, – тим часом прошипів Щербак лиховісне попередження, поки вони крокували коридором театру, зазираючи до гримерок. Тарас Адамович зупинився. Обмірковував почуте, зіставляв факти.
– Я можу зустрітися з Броніславою Ніжинською? – запитав раптом.
– Навряд чи почуєте щось нове, – відповів художник. – Хіба що вона не послуговується плітками.
В одній з гримерок зупинились, Тарас Адамович знов дістав записник. Дівчата базікали, перемежаючи розповідь сміхом і натяками.
– Бася точно не перейматиметься зникненням Віри, – казала одна. – Тепер на Цар-дівицю з «Горбоконика» Ніжинська, напевне, поставить її.
– Мабуть, розважається з військовими, – кинула інша. – Казала, що хоче на озера, подихати свіжим повітрям.
– Певно, київське повітря надто задимлене для нашої прими.
Сміх. Радісний, з нотками торжества. Добре, що він не взяв сюди Міру.
– З якими саме військовими зустрічалась Віра? І де? – запитував слідчий. Дівчата відповідали, не задумуючись.
– У «Семадені», часто у «Празі» чи «Франсуа».
І звучало прізвище, яке він уже чув: «Назимов. Сергій Назимов».
– Дізнались щось цікаве? – запитав Щербак уже на вулиці.
– Можливо.
Все вказувало на те, що потрібно поговорити з офіцером. Балерини натякали на те, що він не пробачає зради.
– Він запальний, – хихотіла одна.
– А Віра… не зважала на це, – додавала друга.
– Хіба він не дарував квіти тобі, Лізі?
– Мені багато хто дарував квіти, я маю пам’ятати всіх?
– Назимова складно забути, – сміялись балерини.
Тарас Адамович подивився на свого супроводжувача.
– Олеже Іраклійовичу, а що ви скажете про Назимова?
Обличчя Щербака перетворилося на маску.
– Офіцер, який не на фронті? Та він більший актор, ніж усі, кого ви бачили сьогодні в театрі, – й картинно відкинувши волосся з лоба, надів капелюха.
Тарас Адамович повернувся до свого яблуневого обійстя близько четвертої години. Затишок саду обійняв і поглинув його відразу, відгороджуючи від світу, де яскраві, як метелики, балерини казали одна одній щось отруйне, художники допомагали колишнім слідчим, а офіцери під час війни розважались у київських ресторанах.
Міра відчинила хвіртку за пів години, відстукала каблучками по доріжці до веранди, пірнула в будинок, туди, де в кімнаті з шафою та столом біля вікна чекала на неї Естер – стара друкарська машинка. Вона оселилася в цьому помешканні ще за часів діда Тараса Адамовича, але ім’я їй дав теперішній власник. З єдиною метою – аби це ім’я звучало в його домі.
VI. Три жмутики гіацинтів
Черговий ранок упав білим осіннім туманом на яблуневе обійстя Тараса Адамовича. Він прокинувся раніше, ніж зазвичай, вийшов на веранду й завмер, милуючись прозорими кришталиками роси на траві. Гарно. Втягнув носом густе, ледь прохолодне повітря, вщерть наповнюючи ним легені. Видихнув, розім’яв плечі.
На кухню повернувся, сповнений ранкової бадьорості, яку подарувало осіннє повітря яблуневого саду. Такий настрій потребував якихось змін. Він вирішив почати їх із джезви. Відставив бронзову, в якій варив каву кілька днів поспіль, – спадок від діда, і дістав мідну – її подарували колеги.
З нею в нього склалися непрості стосунки: вона постійно тьмяніла. Бронзова добре полірувалась руками – цього було достатньо для збереження кольору. Мідна вимагала більшої уваги. Цього ранку він мав на неї час. Взяв з полички сільницю, додав яблучного оцту. Помішуючи розчин, обережно додав борошна. Минулого разу чистив джезву лимоном та сіллю. Результат був дивовижний, хоч і нетривкий. Суміш з борошна, оцту та солі наніс на поверхню джезви. Тепер варто почекати, хай діє.
Вийшов у сад, зібрав зі ще вологої трави опалі червонобокі яблука, поставив кошик на веранді. Треба буде порізати їх якнайшвидше – побиті боки за дві-три години зіпсують плоди. Яблучне варення з фруктів, що впали самі, завжди мало особливий смак – з ноткою солодкої перестиглості. Сильвестр Григорович не відчував цю нотку, але можна запропонувати порівняти два види варення Мірі.