Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

А от якби в мене був пістолет — тоді інша справа. Зовсім інша. Тоді я б із легким серцем дозволив йому залізти в квартиру, я б зобразив розпач: «Ах, ні! Облиш мене, візьми мого братика! Він більший і гладший і т. д.» Так, охаючи й голосячи, я б задкував, поки не опинився біля письмового столу і не дістався до шухляди, я б відкрив цю шухляду під тим приводом, ніби хочу дістати з неї гроші, — у мене, мовляв, там завжди зберігається велика сума, оскільки банкам я не довіряю, ані норвезьким, ані фінським, вставив би я до речі, а сам раз — і вихопив би пістолет, злодій не встиг би й оком моргнути, як я вже звів курок і націлив дуло йому прямо в лоб, я поставив би його на коліна, навпочіпки, до стінки, і тут ролі б помінялися, тепер уже я можу прив’язати його до чогось незрушного — до радіатора, і можу зателефонувати у поліцію, поліція приїжджає, грабіжник заарештований, а мені вручають пам’ятну нагороду, так, дрібничку якусь, напевно, у них є там різні штучки, щоб вручати людям за зразкову поведінку, — кашпо з логотипом поліції або стрічку з кольорами правоохоронних органів у петлицю, байдуже що, яку-небудь дрібничку, ну, скажімо, кулькову ручку, поліцейську ручку, а якщо до приходу поліції він надумає пручатися, я просто вистрілю у нього з пістолета, всаджу йому кулю в коліно, адже це не смертельно, а я, певна річ, не хочу його вбивати, тільки налякати, тож куля в коліно, як я вважаю, стане йому гарним уроком, надалі він кілька разів подумає, перш ніж полізе в чужу квартиру. Тут лунає звук пострілу, і до мене доходить, чому я раптом подумав про пістолет. Я подумав про пістолет, тому що у нас у дворі знаходиться стрілецький клуб. Перед ним часто стоїть автомобіль з наклейкою на задньому склі, на якій зображений значок стрілецького клубу. Авто, мабуть, належить завідувачу, думав я, коли проходив повз нього, а у дворі невпинно чуються постріли, невпинно йде стрілянина майже щодня, я вже не звертаю на це уваги, навіть не помічаю, але моя підсвідомість вловлює стрілянину, змушуючи згадувати про пістолет, стрілянина доноситься приглушено (мабуть, у них там хороша звукоізоляція), адже, напевно, з цього приводу — щодо того, як годиться обставляти стрільбу, — існують певні правила, всілякі там циркуляри та приписи. Гаразд, починайте! — кажуть їм люди з комунального управління, ті самі, які відтягли моє авто на штрафний майданчик; ну, можливо, не ті самі, але, як і ті, які сидять у тій же будівлі, в ратуші, здається, адже там вони начебто всі сидять. Вони-то все й вирішують і розпоряджаються. Їх багато. Одні віддають розпорядження щодо автомобілів і парковок, інші щодо пістолетів, потім в обідню перерву всі зустрічаються в їдальні, обговорюють службові справи, розповідають одне одному про своїх дітей та онуків, вихваляються, які ті в них чудові, от і на ці вихідні знову чекаємо їх у гості, ото буде радість!