Діти Безмежжя
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро", Худ. Г. С. Ковпаненко.
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Діти Безмежжя». Краткое содержание книги:
— Трохиме Дадовичу! Енергія приймається, установка готова. Можна починати…
Над присутніми ніби пройшов грозовий розряд. Гримайло встав, оглянув присутніх, глухо сказав:
— Друзі. Це дуже незвичайно — експеримент серед народу. А може, так і краще. Майбутнє зростає не тільки в лабораторіях, а в гущі людей, серед вас. І минуле теж таїться у вас, бо воно формувало вас, ваші думи, діла і надії. Ми недавно сперечалися. Ми обговорювали безліч проблем. Ми намагалися розплутати окремі кінчики ниток, які ведуть у минуле, і відгадати майбутні зрушення, заглянути за таємничий покрив так званої долі. Давайте ж спробуємо поглянути в глибини часу…
Академік якусь хвилю помовчав, підбираючи слова. Потім, глибоко зітхнувши, підступив до машини часу і, ніби обрубуючи якісь думки, додав:
— Почнемо. Без довгих розмов. Хай говорить експеримент. Поясню ще раз. Установка часу працює в кількох режимах: погляд в записане природою, читання пам’яті природи і розгортання майбутнього з потенції, що прихована в нас. Ми спочатку випробуємо перший метод. Отже, в минуле…
Іван Заграва рвучко встав, схвильовано промовив:
— Ми сперечалися про прибульців. Я відстоював цю гіпотезу. Я відчуваю якийсь зв’язок з тими подіями. Може, мені пощастить щось побачити. Дозвольте мені першому.
— Не лише дозволяю, — радо відповів Гримайло, — а вимагаю цього. Звичайно, жартома. Але все-таки, щоб бути послідовним, — ідіть перший. Спробуйте довести свою правоту.
Сфера машини часу повільно розсунулася. Заграва зайшов Досередини, напівліг у глибоке крісло. Академік надів на його чоло темний шолом. Застрекотіло щось — і крісло опустилося вниз. Гримайло дав команду Стьопі. Сфера знову стала суцільною. Академік взяв до рук малесенький мікрофон, тихо сказав, звертаючись до Заграви:
— Іване! Повторюю: курс — минуле. Включаю установку. Ви з’єднані з простором!
На зеленому екрані з неймовірною швидкістю закрутився електронний промінь. Надя, схилившись над пультом, шепотіла:
— Тисяча років… Десять тисяч… Двадцять п’ять тисяч років… Сто тисяч… Півмільйона… Мільйон сто тисяч років… Три мільйони… Далі… Ще далі…
— Ого! — заспівала Маня. — Мамуню, як він далеко залетів!
— Тихо, донечко, тихо, — прошепотіла Таня Райдуга. — Не заважай йому подорожувати…
Стрілка на екрані згасла. Стьопа здивовано поглянув на академіка.
— Все. Він виключився. Повернувся назад.
— Відкрийте сферу, — розпорядився Гримайло. — Це нічого не значить. Хіба ви не знаєте, що за одну секунду можна пережити цілі роки?
Ось розійшлися мерехтливі півсфери. Академік звільнив Івана від шолома, допоміг вийти. Заграва нічого не бачив. Він мовчки дивився у простір. Його очі були сповнені безоднею віків.
— Ну що? — тихо запитав Гримайло. — Що ви бачили?..
— Я бачив, — дивним голосом сказав Іван. — Я чув… Там були люди іншого світу… Я був людиною Землі. І зустрічався з космонавтами. Зі мною трапилося таке, що важко повірити. Це довго розповідати.
— Не тягни, — вихопилось у Шума. — Давай одразу. А то потім нагородиш сім мішків гречаної вовни. Говори одразу, щоб без вигадки.
— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…
— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.
— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.
Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м’якої шкіри лисиці.
Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.
Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпорюють товсту шкіру здобичі.
Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.
Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі вогні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.
До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.
— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.