У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ
- Автор: Дмитрик Іван
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ». Краткое содержание книги:
Іван Дмитрик розповідає здебільшого про свою сотню (число її польової пошти було У-94), хоч не бракує в його споминах інформацій і про інші відділи УПА, які діяли, якщо не постійно, то деякий час, у тому самому терені.
Автор починає розповідь від свого першого дня в рядах УПА. На Лемківській землі безладдя — відступають німці, наступають радянські війська. На тлі цього хаосу різко контрастує добра організація і продуманість дій УПА. Ми бачимо, як творяться сотні, курені, як їх забезпечують харчами, як відбувається підготовка до переходу фронту і сам перехід: з табору на Буковім Берді дві і пів тисячі війська з великим обозом за три тижні переходять форсовним маршем фронт без одної жертви. Автор доводить, що цей перехід був можливий тільки завдяки підтримці українського населення і розвідчій службі ОУН, яка знала про кожний рух ворога.
Різними дорогами вояки нашої чоти зібралися в селі Яворець, а звідти ми разом рушили до Кобильського.
По дорозі Зірка і Лемко розповіли мені про трагічну смерть Зоряна. Тяжко раненого в обидві руки і в груди, його схопили більшовики, жорстоко скатували і залишили серед поля на морозі. Зорян був родом з Добромиля, мав не більше, як 20 років.
Підтвердилися також підозріння щодо дезертира, який зголосився до нас перед наскоком енкаведистів. Він справді був ворожим шпигуном, бо як тільки надійшли більшовики з поляками, то він зараз перебіг до них. Небезпідставні також були мої підозріння щодо циганських хат. У них сиділи енкаведисти і слідкували за нашим рухом у селі.
З сходом сонця, потомлені і невиспані, ми увійшли до перших хат села Кобильське. Тут нас чекала приємна вістка - вернувся сотенний Веселий.
Я склав сотенному звіт, - він стиснув мені руку і сказав, що запропонує відзначити мене хрестом заслуги. Тоді ж я довідався, що мене вже зарахували до вбитих і було доручено одній із стеж розшукати і похоронити моє тіло.
Мій рій також вітав мене як "воскреслого". Я мусів кожному зокрема і всім разом оповідати про свою пригоду. Згодом такі пригоди не викликали сенсацій і стали звичайними подіями на нашому бойовому шляху.
Вбитий мною поляк-кулеметник був відомим пацифікатором українського населення, а четверо його братів служили в міліції. Його поховали з великою парадою в селі Луковія.
Так скінчилося наше оперування окремими чотами. Відтепер ми знову рейдували цілою сотнею.
У січні-лютому 1945 року в терені нашого перебування почали з'являтися якісь підозрілі типи в мундирах НКВД, з доброю зброєю і радянськими документами. Вони ходили по селах без порозуміння з нашими відділами і станицями ОУН, хоч подавали себе за "українських парашутистів", скинутих з літаків для боротьби з більшовиками. Ми не знали, хто їх скинув і для яких цілей. Нам виглядало, що якби це була якась плянована наша акція, то вони повинні б шукати зв'язку з нами. Одного з таких парашутистів наша сотня затримала. Над берегом Сяну НКВД постріляло кількох з них, коли вони спали, а одного взяли в полон. Також одну таку групу - дванадцять людей - скинуто недалеко від прикордонної застави. Тому що було дуже зимно й великі сніги, то вони на тому ж місці полягали спати в своїх теплих одягах, спеціяльно приспособлених для спання на снігу. За цю необережність шестеро заплатили життям, а один попав у полон. Увесь їхній виряд, документи й папери попали в руки НКВД.
Поява парашутистів нагнала більшовикам чимало страху. Вони стягнули в цю околицю додаткові сили і кілька днів робили облави по селах, лісах і дорогах. Хто організував цю акцію, неузгіднену з нами, і досі не знаю.
В той час наша сотня прийняла до себе багатьох утікачів з Червоної Армії і з Дивізії "Галичина". Після перевірки, їх приділювано за власним вибором до відділу УПА або до місцевих кущів СКВ. Таким чином наша сотня збільшилася майже удвічі.
Між утікачами, які прийшли до нас в лютому 1945 року з Червоної Армії був один підстаршина, який своїм бойовим досвідом і спритом скоро здобув собі довір'я наших командирів. Сотенний Веселий призначив його до свого почту, як дорадника по справах НКВД. Проте багато стрільців і ройових йому не довіряли. Деякі з нас завважили, що в терені, особливо в селах, він часто зникав і вертався значно пізніше.
З найбільшим недовір'ям ставився до нового експерта ройовий Сова. Він був енергійний, досвідчений, розсудливий і хитрий, а при тому дуже веселий вояк. Років яких сорок п'ять, він звертав на себе увагу рудим волоссям і такими ж рудими великими вусами. Він мав свою думку про цього довіреного сотенного і завжди зголошувався іти з своїм роєм туди, куди йшов "експерт". Сова був переконаний, що це добре вишколений і законспірований більшовицький розвідник, посланий до нас із спеціяльними дорученнями.
Одного разу, не маючи змоги самому піти з ним в терен, Сова вислав одного із своїх стрільців, який повернувшися звітував, що "експерт" таки ухитрився зникнути кудись і вернувся тільки згодом. Це ще більше підкріпило підозріння ройового Сови. Використавши момент коли "експерт" спав, він підкрався до нього, витяг з його папашки магазинок з гострими набоями і зарядив її заздалегідь приготованим маґазинком із сліпими набоями, наповненими папером. Те саме зробив з запасним маґазинком в його торбі.
Передчуття ройового Сови справдилися. Вранці наступного дня, а було це мабуть у кінці лютого 1945 року, на нашу сотню в селі Кальниця наскочили енкаведисти. Після короткого бою, відстрілюючись, ми почали відступати до лісу. Сова в той час був із своїм роєм близько сотенного Веселого і слідкував за рухами "експерта". В момент, коли ворог сипнув густим кулеметним вогнем, "експерт" спрямував свого автомата на голову сотенного і пустив цілу серію куль. Тому що була гостра стрілянина ніхто не зорієнтувався, що трапилося, тільки сотенний здивувався, звідки взялося на його голові стільки паперу. Сова, що не спускав "експерта" з ока, підстрілив зрадника в руку і ногу, та потягнув з собою до лісу. Коли ми відв'язалися від ворога, Сова розповів про все.
На переслуханні зрадник признався, що був агентом НКВД і що інформував про рухи нашої сотні. Польовий суд засудив його до кари смерти. З того часу ми були обережніші з утікачами з Червоної Армії. Ройовий Сова одержав відзначення.
Не маючи успіху в облавах і провокаціях, ворог почав стосувати в боротьбі з нами жорстокіші методи, а на перше місце поставив терор супроти мирного населення. Цим способом більшовики сподівалися відвернути від нас симпатії населення і змусити його припинити нам матеріяльну і моральну допомогу. Терор відбувався в той спосіб, що ворог оточував села, арештував людей, головно чоловіків, хоч не перебирав між жінками й дітьми. Терором змушували багатьох ставати донощиками, погрожуючи, що інакше вивезуть їх на Сибір. Щоб не стати зрадниками, багато людей ішли до нас у підпілля. Доля ж тих, що доносили, була небезпечна: їм проголошувано бойкот, а коли це не помагало, їх карали.
Українське село також дуже терпіло від польської міліції і війська, що забирали збіжжя та інші харчові продукти. Селяни мусіли добре заховувати свої невеликі запаси, щоб прохарчувати родину і залишити дещо на насіння. Крім того, поляки визначували нашим селам величезні контингенти1, ще більші, як накладали німці. Пограбоване і зібране збіжжя поляки звозили до районів та заповнювали ним маґазини і будинки.
Один такий маґазин збіжжя був у селі Райське, в польському жіночому манастирі. Для реквізиції цього збіжжя заплямовано окрему акцію, а її виконання доручено двом чотам з нашої сотні.
Керівником акції призначено чотового Граня. Залишивши на квартирах всі речі, крім амуніції і ґранат, ми взяли лише підводи для вантаження збіжжя. До нас долучилося ще кілька боївок, які добре знали місцевий терен.
Наш шлях вів над рікою Сян. Ніч була темна; сніговія замітала наші сліди. Село Райське, між Сяном і Солинкою, розташоване неподалік від Луковиї, де були станиці НКВД і польської міліції, і тому ми були готові на різні несподіванки. Ми просувалися дуже обережно: боялися, щоб нас не прозрадив скрип снігу під ногами.
Ріку перейшли непомітно, обминаючи села Студене і Терка. Недалеко від Райського ми зустрілися з місцевими підпільниками, які завели нас під манастир, куди приїхали вже селяни з вісімдесятьма саньми. Ми зайняли становища, а чотовий Грань зайшов до середини і спокійно пояснив монахиням, у чому справа: УПА потребує хліба, він і його відділ заберуть збіжжя, а все інше залишають монахиням. Хай вони не хвилюються, їм не спаде ні волосина з голови. Проте монахині, перебуваючи під впливом польської і більшовицької пропаґанди, попали в паніку.