Пригоди Румцайса (на украинском языке)
- Автор: Чтвртек Вацлав
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Олег Микитенко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Румцайса (на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Чи чули ви, хто такий Румцайс і чим він знаменитий? Він покарав зажерливого мельника, подарував Манці сонячний перстень, підстрелив крижану пташку, навернув на розум недолугого велетня...
Чесний, сміливий, сильний, добрий і веселий Румцайс допомагав слабим та малим, захищав скривджених, карав злих і несправедливих.
Повість про Румцайса написав відомий чеський письменник Вацлав Чтвртек, і діти братньої Чехословацької соціалістичної республіки дуже полюбили її.
Коли ви познайомитеся з Манкою, Румцайсом та їхнім сином Ціпісеком, ви теж полюбите їх і разом з ними переживете всі їхні пригоди. А цих пригод — аж п'ятдесят чотири...
Ламуш поблід, а це для мисливців ще гірше, ніж почервоніти від сорому. Дивився на фазана як зачарований.
— Невже я стріляв таких птахів? Ба ні, більше на таку красу я рушниці для пана князя не здійму!
І він простяг свою рушницю Румцайсові. Той здушив її з усієї своєї румцайсівської сили, і з рушниці вийшла флейта. Румцайс подав флейту Ламушу і витрусив собі з бороди бджіл.
— Тепер сідай на пеньок і попаси мені оцю отару.
Сів Ламуш на пеньок та й заграв на флейті, пасучи бджіл у князівському заповіднику для фазанів.
Коли пан князь дізнався про це, примчав він до лісу й запитав Ламуша по-французьки, де ті фазани, яких мав той настріляти для гостей. Ламуш нічого не відповів, тільки заграв на флейті різко, мов голками заколов... І бджоли кинулися просто на князя.
Накусали пана князя так, що довго після того він не міг сидіти, а в Їчині подейкували, що мусив муляр у брамі з обох боків виймати по стовпчику цегли, щоб пан князь міг пройти у замок.
Княгиня Майолена дуже вболівала, коли гості замість фазанів мусили їсти яловичину. Як усі роз'їхалися, сказала вона чоловікові:
— Ваш Румцайс псує мені настрій. Коли ви не можете з ним упоратись, я сама щось придумаю.
Княгиня Майолена сіла в темній кімнаті й довго-довго там думала-міркувала.
16. Як князь хотів помститися Румцайсу
Всі птахи й звірі з Ржаголецького лісу були Румцайсовими друзями, та найдужче любив він оленя. Це був величний олень з пишними, мов королівська корона, рогами, що мали тридцять шість паростків. Румцайс оберігав його від князівських мисливців, а олень віддячував йому за те чим тільки міг.
Коли княгиня Майолена вийшла із темної кімнати, вона сказала князеві, що треба забрати в Румцайса королівського оленя. Оце та помста, яку вона надумала.
Наступного дня була п'ятниця. Манка випрала і виполоскала у лісовій річечці білизну й загукала до лісу:
— Де ти ходиш, Румцайсе, нумо розвішувати білизну! Мерщій!
— Зараз, — озвався Румцайс і за хвилину виїхав з лісу верхи на олені.
Пишні роги з тридцятьма шістьма паростками росли в оленя на голові, як гіллясте дерево.
Біля потоку Румцайс зупинився, і далі все пішло, як по нотах.
Манка кидала йому викручену білизну, а він розвішував її у оленя на рогах. Коли повісив останню шматину, вхопився Румцайс за гілку над головою, попустив оленя ногами і голосно крикнув:
— Еге-гей!
Олень помчав, повітря аж свистіло в нього між рогами, і білизна добре висихала на вітрі.
Та коли олень біг просікою, де росла малина, здалеку пролунав постріл. Олень зупинився і глянув навкруги. Аж ген у тіні буків стояв князь із рушницею.
Олені, кинувся бігти від того місця. Білизна майоріла в нього на рогах, як прапори. А пан князь, побачивши, що з рушницею у нього не вийшло, подався за оленем пішки.
Манка тим часом застелила ковдрою дерев'яну дошку, а Румцайс грів їй над вогнем прас. Саме тоді й прибіг олень. А за мить — і пан князь. Він одразу наказав Румцайсові:
— Негайно біжи до Їчина і купи мотузку, Румцайсе!
— Навіщо? — здивувався Румцайс.
— Щоб ви мали на чому сушити білизну, — правив далі пан князь. — А цього оленя ти відведеш до мого замку, бо він потрібен мені для параду.
— Я не поведу, — спокійно відповів Румцайс.
— Ба поведеш! — тупнув ногою князь, аж грязюка чвиркнула під чобітьми й заляпала білу сорочку, що висіла на оленячому розі.
Манка вхопила сорочку і ляпнула нею пана князя по плечах. Князь не звик до такого обходження. Заквоктав він по-французькому і ходу з лісу!
Румцайс із Манкою спокійненько познімали білизну і побризкали водою. Та тільки почали прасувати, як олень неспокійно переступив з ноги на ногу і зітхнув:
— Ну, я пішов. Мені треба до Їчина...
А ратиці оленя так і грають, мовби його до Їчина щось сильно тягне.
— Та що ти робитимеш у тому Їчині? — спитав Румцайс.
— Пан князь на мене дивиться, — сумно відповів королівський олень. — Ти тільки поглянь, Румцайсе, вгору на башту над брамою.
Румцайс склав долоню в розбійницький біноклі, і подивився у той бік. На баштовій галереї стояв князь і показував оленю головку капусти.
— Це ж червона капуста! — нестямно вигукнув олень і помчав, не розбираючи дороги, просто до Їчина.
— Оце підсікли нас князь із княгинею! — похитав головою Румцайс. — Проти червоної капусти жоден олень не встоїть.
Манці стало шкода оленя з пишними рогами, якого тепер показуватимуть у замковому саду, наче мавпу.