Постріл

— У якому розумінні?

— Таточко знає три мови, мати — дві.

— Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.

— І при всьому тому, — вів далі Юра, — дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні — їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…

Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.

— Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.

— Атож, мабуть.

— Один до неї дуже уважний.

— Це її брат.

— Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.

— Атож.

— А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.

— Шанси… — Юра презирливо закопилив губи. — Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.

— Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.

— Тайкома, всупереч власним переконанням.

— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… — Він підніс палець. — Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, — він розвів руками, — в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?

Юра стенув плечима:

— Батьки! Хто на це зважає?

— Я зважаю! — вигукнув Валентин Валентинович. — Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.

— Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, — вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.

— Вона — можливо. А Микола Львович?

— Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.

— Так, все складно, дуже складно, — задумливо проказав Валентин Валентинович, — і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.

— Що ж, — мовив Юра, мені це вельми приємно чути.

— І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, — вів далі Валентин Валентинович, — але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.