Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

вже жіночі вуста не порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема про рубіни», — ні, не про рубіни йшлося нам тоді-і-там, на стрімкому березі блискучої течії з температурою сорок градусів — за Цельсієм? За Фаренгейтом? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, бо це був день наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, коли ми були разом, бо відтоді, як зауважив у своєму романі Вовчик, «багатьох покосила «білка», дехто вік свій звікував у «дурках» та ЛТП, а були й такі, що спромоглися на власного вутлого човника «активної життєвої позиції», озброїлися веслами «здорового способу» і вийшли в бурхливе море…»; кінець цитати. Отож до поїзда залишалося шість годин, не так уже багато, але не так і мало; те саме можна було б сказати і про гроші, але що таке гроші — сміття, та й годі, щó наше життя — Гра, як цілком резонно зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки про розміри озонових дзюр над Австралією і розпочали другий тайм тієї Гри, яка називалася життям, Гри люто газардової, а часом смертельно нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками на тлі, з теплим квітневим леготом угорі, де нерухомо висіли п'юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, де дзвонили трамвайї, де співали морозівське «Винко, винко червоне», де було зле Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований», за хвилину перед тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір'ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а за сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою; і прийшли мерзенні сини царя Дхрітараштри з Філіповки, озброєні грізними та ще й нецензурними словами, і хотіли зробити боляче Господові Крішні, бо здавалося їм, що так буде добре, але тут уже не витримали ми; ні я не витримав, ні Бампер, ні Дем, ні навіть Троцький не витримав, а найпершим не витримав Бєлов і зробив свою улюблену «трояндочку» з порожньої фляшки з-під «Слов'янського»; і ти бився аки тигр розлючений і несамовитий, аки обле, огрімне і озірне чудище, а тепер: «чуєш зітхання і стогони зойки і кров — звідусюди», але до поїзда залишалося ще цілих чотири години, купа часу, протягом якого можна було сяк-так зализати або обмити і перев'язати рани, відтягнути тіла загиблих, узяти ще кілька фляшок чогось, що вже не лізло, але на те вже ніхто не зважав, і справляти тризну, і проводжати мене зі Львова, надовго, може, назавжди, на віки вічні, амінь, бо на тебе чекає жінка, на яку ти проміняв своїх найвідданіших богатирів, і земля чекає, чужа, невідома, переповнена принадами і спокусами, багатством, демократією і рожевим вином, СНІД'ОМ та іншими цудами, замість цієї країни, на яку вже давно плюнули і Бог, і люди, злиденної, дурної, підступної, жорстокої, наївної, сентиментальної, щирої, брехливої, — одним слов'ОМ, «Слов'янської»; «бачиш жінку з волоссям розвіяним і в розлуці говориш про зустріч — не винен ти не винен ні в чому не винен — ти мариш», ти мариш цим старовинним містом, цими занедбаними соборами, цими крихітними кав'ярнями, цією розрухою духу, пусткою, «де пилюка — тілами піднята де і вітер — зітхання невидимих перехожих де загинули інші полонені», більше пятидесяти мільйонів п'яних, тверезих, цнотливих, агресивних-і-хворих, чемних-і-здорових, мудрих-і-колаборантів, дисидентів-і-мудаків, братів-і-проституток, сестер-і-іншої наволочі, одним слов'ОМ — українців; «просто тут, просто серед твоєї вулиці відчуваєш у грудях стрілу — золотий її наконечник у серці», — «не журись», — каже Містик, замислено крутячи в пальцях юну кульбабу, — «не журись, он і театр такий є, може, ще все встаткується, не журись, ми добре погладимо тобі дорогу, а поїдеш далеко — побачиш багато; задивишся, зажуришся — згадай мене, брате»; «не журись», — каже Бампер, салютуючи щойно початою фляшкою «Слов'янського»; «не журись», — каже Дем, підтримуючи тіло Крішни, яке підводить перемотану двома носовими хустинками голову і, ніби відлуння, повторює: «нежурисьОМнежурись» — і гасне; «не журись», — каже Троцький, прикуривши сигарету з фільтром не з того боку, «ми ще побачимось і ти нам заспіваєш, от тільки якої?»; «не журись, — підхоплює Бєлов, — земля буде наша; і небо також»; вони вишикувалися на пероні в одну шеренгу і віддають мені честь, прикладаючи руки до босих непутящих голів, на них усі звертають увагу, косують і перешіптуються, шукаючи очима мента, але вони не бояться ні ментів, ні косих поглядів, вони вже нічого не бояться, і мені вперше за весь цей довгий час спадає на думку порахувати нас — і з якимсь гарячим зачудуванням я переконуюся, що нас є семеро, гарне число, щасливе число, містичне число; семеро самураїв, семеро гномів, один з яких вирішив податися до Білосніжки; семеро апокаліпсичних («апоплексичних» — встигає поправити мене невиправний — «не-випраний? то віддайте мене до пральні!» — Троцький) ангелів, шестеро з яких стоять на львівському пероні, що відпливає в минулий тривалий час, а на очах у ангелів стоять, без перебільшення, сльози — в  н а т у р і, б л я х а - м у х а,  я  с а м  т о  в и д і в! — і втомлено зітхнувши, бо я втомився пояснювати неочевидні або самодостатні, може, банальні, речі, — я пояснюю вам, що це ніякі не п'яні сльози, і ангели ці — не п'яні, бо ангели п'яними не бувають, навіть у небесній своїй пивній; а потім, прокинувшись на невідомому відтинку залізничного дао, прислухаючись до перестуку коліс і злорадного хрипу в прокурених легенях, я дивлюся за вікно і бачу, як «зорі сліз теплі зорі пролітають по темному небу зорі сліз що не сяють», і бачу невідому, вічно нову стару землю і, засинаючи знову, встигаю ще здивуватися, яким гарним було моє прощання зі Львовом та його зимою.