Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання). [на украинском языке]

Гоша поспішно захитав головою і для більшої переконливості заявив:

— Я і зараз їсти хочу.

«Ні, все-таки Гоша ненажера,— подумав я.— Перед школою їв, і знову... А всього ж півгодини минуло». І я тихо сказав Гоші:

— Тобі б тільки їсти!

Але тільки-но ми вийшли з учительської і мама Гоші заспішила додому, щоб устигнути до великої перерви принести йому новий сніданок, Гоша сказав мені:

— Нічого ви не розумієте. Мама пообіцяла вигнати вранці щенятко. Ось я і нагодував його про запас. Вчора вечерю віддав, а вранці весь сніданок. У мене у роті з учорашнього дня ні риски.

— Не сумуй! — плеснув я по плечу Гошу.— Це тобі лише на користь. Головне, тепер у тебе є друг!

— Ага,— простягнув задоволений Гоша.

Ми з Павликом теж були задоволені. Але цього разу, як кажуть дорослі, ми відбулись легким переляком.

Та щойно піднялися ми на свій поверх, як побачили вожату. Вона стояла до нас спиною і розмовляла з двома хлопчиками з п'ятого «В». Це були Костя Колтинін і Яша Скобцов, ті самі хлопці, яких вона ладила жовтенятам замість нас. Ми сховалися за коридорними дверима, а як тільки вожата пішла, підскочили до них, і я сказав словами старшокласника — господаря степового їжачка:

— Ну що, влипли, братики? Жовтенята доскіпливі, лише самими «чому» та «чого» зі світу зживуть.

— Самі знаємо! — буркнув довгов'язий Костя.

А Яша Скобцов смішно розвів своїми повними короткими руками і здивувався вголос:

— Чому вона думає, що ми подружимось з ними?

«Те саме і нам казала»,— пригадав я і засмутився.

Павлика це теж вразило, тому що він запитав з викликом:

— І коли ви збираєтеся до жовтенят?

— Можливо, завтра...— почав було Яша, але Костя перебив його:

— Ти що? Раніше наступного тижня не підемо, у нас же в понеділок контрольна з математики.

— Це так,— погодився Яша і сказав нам дружелюбно: — На тому тижні підемо, чого поспішати.

— Звичайно! — охоче підтримали ми Яшу.— Встигнете ще намучитись.

Хлопці пішли в свій клас, а ми відразу задумалися. Тиждень — строк невеликий. Треба було терміново щось придумати. Павлик, як завжди в таких випадках, мовчки втупився в мене. Я хотів розізлитися, але несподівано для себе сказав:

— У мене, здається, виникла ідея, Я придумав, що зробити, аби вожата від них відступилася.

— Що? —схопив мене за руку Павлик.

— Почекай, дай я ще все обміркую. Треба продумати деякі деталі,— сказав я Павликові і разом з ним пішов у клас.