Царівна
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Царівна». Краткое содержание книги:
З моєї пам'яті виринули нараз тітчині й вуйкові болісні слова, і мій вид затемнився сльозами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах.
Коли скінчив грати, посипалися грімкі оплески. Він склонився потрохи змішаний і, відгорнувши волосся з чола, зійшов, утомлений, в залу.
По концерті почалися танці. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя ціла істота розуміла тепер лиш його одного, линула до нього в дивній суміші горя і втіхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.
І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мій шептав мені раз по раз до вуха, що гуляю знамените і що я «прегарний мотиль»!
Я сміялася. Я сміюся завсігди, коли мені приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно — сміятися панам в лице, але ж я не можу їх за те подивляти! Насміюся з них добре, насміюся й поверну спокійна додому.
Минаючи в танці Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрінутись, хоч хотіла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цілком новий препишний стрій!
Під час малої паузи в танцях надійшов і він до мене. — До вас годі добитися, — говорив, усміхаючись. — Я жду вже півгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве діждався.
З тим подав мені рам'я й ми пішли, як багато інших пар, проходжуватися по залі. Він говорив мені щось про танці і що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всі погляди й слідили цікаво. І чому ж дивилися так всі на нас? Чим різнилися ми від других пар? Може, я справді така «велика», як Лена не раз мовила, і впадала при нім в очі? Але ні! Я лише трошки вища і тонша від Лени — так це не могла бути та причина; а він був гарний і елегантний, ростом трохи вищий за мене — і я не могла так «страшно» при нім виглядати!
Чи він не спостеріг, як за нами зверталися голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що зверталися зі злим виразом! Ні! Але все ж таки зверталися!
Він не бачив нічого.
Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.
В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.
— Я й забув спитатися в вас, — казав він, — як вам подобалася концертова музика?
— Добре, — відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, напр., чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу?
— Я люблю музику, — говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, — і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.
— А в іншім ви щасливі? — спитав він жартома.
— На такі питання треба багато відповідати. Передусім треба мати й дар бути щасливим.
— А в вас того дару нема?
— О, противно! — відповіла я живо. — Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?
— Це вже вдача така, — відповів він, і його очі промайнули палко по мені. — Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. — Нараз спитав живо, вп'яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): — Ви знаєте, хто був мій батько?
— Знаю!
Мовчанка.
— Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам'ятаю її.
— І я свою ледве пам'ятаю, — замітила я півголосом.
— Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки то зароду зла в мені, — іронізував, — а скільки легкодушності! Ви би не повірили!
— Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!
— О; в цій хвилі зовсім ні! — відповів майже весело. — Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні — і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, напр., характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього, ні з того не додержу віри, мов та собака! — і засміявся тихо.
— О! Чому ви так говорите?
— То не говорити вам того?
— Ні!
— Коли мені хочеться вам це сказати!