Таємниця Країни Суниць (збірка) [Тайна Страны Земляники]

Ледве Антошка знічев’я пробурмотав оці слова, як у ямі почулося якесь шарудіння і кахикання. — Хто? — злякався хлопчик..

— Ати-бати — це ми, солдати! — відказало кілька голосів.

— Які солдати?..

— З лічилки.

— Звідки ви прийшли?

— З базару.

— Скільки вас?

— Троє.

— А у вас зброя є?

— Немає. Зате у нас є — ати-бати — самовар. Антошка не поспішав радіти. Ще ж не відомо, що за народ — ці солдати.

— А що ви збираєтесь робити? — обережно спитав він.

— Ати-бати — пити чай. Ось тільки самовар роздмухаємо.

У повітрі поплив слабкий димок. У пітьмі щось сопіло, пихкало, кахикало. А тоді з’явилося слабке червонувате світло. То в самоварі розгорялися вуглинки.

— А потім що? — Антошка вдивлявся у пітьму.

— А потім що скажеш, те й зробимо.

— А що ви вмієте?

— Ати-бати — пити чай.

— І все?

— Все.

Тут тільки Антошка всміхнувся. Тепер у нього є цілий загін. Дарма, що вони нічого не вміють, воно й зрозуміло — в лічилці тільки те й робили, що купували самовар. Але він їх навчить.

Очі його вже давно призвичаїлися до темряви. І навіть при слабкому світлі від самовара Антошка роздивився своїх нових знайомих. Це були три дебелих дядьки. Однаковісіньких. З великими вусами. Один був у жовтому мундирі, другий — у синьому, третій — у зеленому.

Вони посідали навколо самовара, запросили Антошку. Кожен відчепив від паска кварту і націдив туди чаю. Потім повитягали з кишень сухарі.

І всі троє простягли свої кварти і сухарі Антошці. — Дякую, — сказав він. — А ви?

— Бери, бери, у самоварі багато чаю.

Хлопчик гадав, що й сухарів багато. А тому він швиденько впорався і з чаєм, і з сухарями. Чай був запашний, солодкий.

А далі виявилося, що сухарів солдати більше не мають. Їм довелося пити чай без нічого. Антошка так страждав, що просто жах! Він перепрошував усіх разом і кожного окремо. А солдати тільки казали:

— Нічого. Нам аби був чай, а то все — пусте.

Почаювали. Самовар почав пригасати.

— Командування беру на себе, — непевно промовив Антошка.

— Ати-бати — ми готові виконувати накази! — хором відказали ті.

А от що їм було наказувати? Антошка звелів Синьому солдатові стати струнко під самою стіною ями.

— Ати-бати! — відказав той і став. Він був високий і міцний.

Зелений за наказом хлопчика заліз на плечі Синьому і теж став струнко.

Потім Жовтий з допомогою двох своїх приятелів заліз на плечі Зеленому і випростався. Антошка дуже боявся, що жива піраміда не втримає рівноваги і розсиплеться. Але солдати — від нижчого до верхнього — прихилилися спинами до стіни і бадьоро всміхалися.

— А мене зверху витримаєте?

— Ати-бати! Витримаємо!

Жовтий додав:

— Тільки тобі навіть з моєї голови не дістатися краю ями, бо там ще високо.

Антошка засумував:

— Що ж робити?

— Ати-бати, подай нам самовар. Він подав самовар Синьому. Той підняв його вгору і передав Зеленому. Той зробив так само, і самовар опинився в руках Жовтого, а там і в нього на голові.

Потім солдати передали один одному Антошку. І ось хлопчик заліз на верхівку піраміди. Самовар на голові Жовтого тремтів і хитався, але Антошка сміливо звівся навшпиньки.

Тепер його руки вільно діставали до ляди. Хлопчик уперся у неї долонями, натиснув. Ляда скрипнула і трохи піднялася. Крізь щілину влилося рожеве світло.

Антошка почув голоси. Один грубий, хрипкий. Він звучав просто над лядою. А другий був пронизливий, як у надувної гумової кульки. Він чувся збоку.