Злий
- Автор: Тирманд Леопольд
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Марія Пригара
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Злий». Краткое содержание книги:
— Щиро перепрошаю! — вигукнув Колянко, незручно повернувшись та щосили штовхнувши когось просто в голову. — Пробачте мені, пане… сто разів прошу пробачення. Тут так тісно.
Потерпілий спокійно підняв з підлоги свій старомодний капелюх-котелок.
— Нічого, — посміхнувся він. — Трапляється. «Бідний філателіст… — співчутливо подумав Колянко. — Яка характерна постать: твердий котелок, напевне гутаперчевий комірець з ріжками, сак-пальто з оксамитовим коміром, парасолька… Класичний взірець бухгалтера і філателіста».
— Буває, — повторив той, старанно обтираючи рукавом пил із свого старомодного капелюха, — тут нема про що говорити, прошу пана.
На жовтому, наче вирізьбленому із слонової кістки обличчі з розумними чорними очима був вираз невимушеної чемності. Він ще раз уклонився Колянкові, одвернувся і вільною ходою рушив між відвідувачами й вітринами.
«Котелок? — замислився Колянко. — Хто сьогодні носить такі капелюхи?»
Дзярський поволі йшов вздовж вітрин. Він був сам. Колянко трохи наблизився до нього.
— Цікаво, — мовив він, наче сам до себе, зупиняючись поряд з ним. Дзярський глянув на нього прихильно.
— Ви маєте на думці оті серії тематичних альбомів? — спитав він.
— Так, — відповів Колянко з притиском. — Які імпозантні альбоми!
Дзярський пильно глянув на нього, й Колянко відчув, що втрачає грунт.
— Я початкуючий філателіст, — обізвався він невпевнено.
«Ніякий він не філателіст…» подумав Дзярський, чемно намагаючись його обминути.
— Щиро перепрошаю, пане, — знов заговорив Колянко. — Я б хотів дещо спитати у вас про зубцювання…
— Слухаю, — всміхнувся Дзярський. — Що вас цікавить?
— Бачте, у мене вдома є марка з Нової Гвінеї, — імпровізував Колянко, — і мене турбує, чи зубцьована вона так як слід…
— Чи має вона зубцювання лінійне, гребінчасте, скринькове, рамкове чи хрестове? — спитав серйозно Дзярський.
— Здаюсь, — застогнав Колянко. — Досить з мене…
Дзярський чемно всміхнувся, злегка вклонився і приєднався до однієї з груп, де чути було жваві суперечки. За хвилину він почав прощатися. Колянко зійшов слідом за ним униз. Тут Дзярський на мить зник в одній з клубних кімнат. Біля чорної шафи стояла якась скромно одягнена жінка з білявим хлопцем.
— Що ж ми купимо? — спитала жінка в хлопця.
— Кляссер. Справжній кляссер… — шепнув мрійно хлопець.
— Прошу один кляссер, — звернулась жінка до продавця. Продавець вийняв великий червоний блокнот із сторінками, обклеєними смужечками тоненького, прозорого целофану. Хлопець жадібно потягнувся до нього. «Оце й є кляссер», подумав з жалем Колянко.
— Радий? — спитала скромно одягнена жінка. Хлопець не відповів. Він тільки глибоко зітхнув, як людина, свідома свого щастя.
З клубної кімнати вийшов Дзярський, перейшов залу й попрямував на вулицю. Колянко рушив слідом. Десь на Ринку він наздогнав його.
— Вибачте, пане, що я вас турбую… — почав він. Дзярський бистро глянув на нього. Це був зовсім інший погляд, ніж там, на виставці.
— Слухаю вас.
— Я б хотів з вами поговорити, пане поручику.
На обличчі Дзярського не здригнувся жоден мускул.
— Преса — це велика сила… — поволі проказав Дзярський, і Колянко зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж глини, як і він сам.
— Якщо вже ми стільки сказали одне одному, — Колянко чемно всміхнувся, — не бачу причин, чому б нам не почати розмови з взаємною пошаною.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Несподівано Колянко сказав:
— Я не повинен питати, але мене страшенно кортить…
— Слухаю вас…
— Визнаю свою першу поразку, — обережно заявив Колянко. — Звідки ви, пане, взнали, що я — журналіст?
— Я обрав тільки найкращу для вас можливість, — байдуже відповів Дзярський. — Якби обрав іншу, мені довелося б говорити з вами інакше.
— Все в порядку. Стан збройної готовності — чудовий початок дружби.
Вони вийшли на Краківське Передмістя.
— Чи ми повинні зайти до кав’ярні? — сухо спитав Дзярський.
— Думаю, що цього не пощастить уникнути. Знаю одну поблизу, де в цю пору порожньо й затишно.
— Хіба такі є в центрі?
— Є одна. Як бачу, ви не дуже полюбляєте популярність…
Дзярський не відповів. Вони перейшли на той бік вулиці, і Колянко зупинився на розі біля входу до «Брістолю», біля Карової.