Білецькі

Тітка Аполінарія прийшла до них, щоб оселитися остаточно, пізньої осені. Лив дощ, усі вікна були обльопані, на склі тремтіли холодні драглисті краплі; мати перед цим полізла на горище, бо в кутку Мирославиної кімнати з'явилася вогка пляма, а коли повернулася, в неї було похмуре обличчя.

– Дах наш, доню, нікудишній, не знаю, як нам його й направити.

Щоки в неї були мокрі від дощу, а одежа вогко пахтіла.

Але воно ще не дуже й тече, – сказала Мирослава.

– Боюся, що потече дуже, – буркнула Ванда.

Тоді-то хтось і постукав несміливо в двері. Пішла відчиняти Ванда, повернулася і тіткою Аполінарією, якоюсь чудною й трохи смішною. Була вона взута в якісь, можливо, довоєнні боти, майже руді від часу з розбитим і потрісканим правим закаблуком. На ній було старе, витерте халамидне пальто так само дивного крою і чорний солом'яний капелюшок з вуалькою. В руці тримала фанерну, колись фарбовану в чорне, а тепер облізлу валізку – вся вона задихала дощем і негодою вдесятеро сильніше, ніж передоцім мати.