Вінценосні розпутниці
- Автор: Микитась Василь Лазарович
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01302-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вінценосні розпутниці». Краткое содержание книги:
***
«…Историю Екатерины II нельзя читать при дамах», — сказал когда-то Александр Герцен. История высокопрестольного разврата содержит страницы о «деянии» Екатерины І, Анны Иоанновны, Елизаветы Петровны и других венценосных, которые превосходят всяческое воображение… Недаром XVIII век часто называют «бабским». Автор этой книги доктор филологических наук, профессор В. Л. Микитась на основе малоизвестных источников освещает теневую жизнь престолопосадниц, которые через свою ненасытную похотливость разбазаривали государственную казну, обогащая своих многочисленных фаворитов и любовников, доканывали в имперской России трудовой народ, в том числе — и украинский.
Павло справді хотів змістити матір, знищити її фаворитів Потьомкіна, Безбородька й навіть свого наставника Паніна. Однак змова була розкрита і таємно знешкоджена. Катерина не любила й цього свого позашлюбного сина-байстрюка, забрала одразу по народженні його дітей, тобто своїх внуків, на виховання. Та и Павло мав усі підстави ненавидіти матір, знаючи або здогадуючись про історію своєї появи на світ.
За час свого вельми короткого імператорства у 1798–1801 роках Павло І продовжував жорстоку реакційну політику на зміцнення феодально-кріпосницької системи, сприяв подальшій колонізації і повному закріпаченню Півдня України, Приазов’я і Дону, де роздав близько 600 000 державних селян феодалам і генералам, у тому числі 150 000 на Україні. В армії імператор запровадив палочну дисципліну, переслідував, як і мати, передових діячів. Дикі витівки Павла І шокували двір, вище дворянство, що й спричинило чергову змову — його замордували.
Тож мав рацію Шевченко у «Подражанії Ієзекелію» саркастично сказати:
Правда, ці слова стосуються дружин царів Миколи І чи Олександра II, але їх повністю можна віднести і до Катерини II, яка плодила позашлюбних дітей від коханців за життя чоловіка Павла Ній після його вбивства. Скільки їх було — важко сказати. Та й для чого?
Про розпутність царського двору говорять й інші факти. Скажімо, Катерина II знала й замовчувала, що з її невісткою, — ще нареченою, а потім і дружиною Павла, колишньою німецькою принцесою Вільгеміною Гессен-Дармштадською, перехрещеною, як мовилося, на Наталію Олексіївну, — перелюбствував син гетьмана К. Розумовського «красень» Андрій. Та й не лише з нею. «Можливості» цього «діяча» цариця використовувала в дипломатичній службі — посилала його в зарубіжні країни, де той вступав у амурні зв’язки з дружинами і дочками правителів та міністрів, аби виуджувати у них державні таємниці, за що отримував ордени та інші винагороди.
Знала Катерина II і про те, що її коханець Г. Орлов перелюбствував водночас не тільки з нею, а й із коханкою графа П. Шувалова княгинею О. Куракіною та з німкенею Луїзою, сестрою тої Кароліни, чи пак Наталії.
Брат Г. Орлова Олексій відзначився в російській історії тим, що у Ропшинському палаці під час пиятики закатував виделкою імператора Петра III. У безграмотному листі до Катерини, копію з якого вдалося зробити Ф. Ростопчину ще до знищення «документа», цей майбутній адмірал «граф» Орлов-Чесменський писав буквально таке: «Матушка милосердная Государыня! Как мне изъяснить, описать, что случилось: не поверишь верному своєму рабу, но как перед Богом скажу истину, Матушка! Готов идти на смерть; но сам не знаю, как эта беда случилась. Погибли мы, когда ты не помилуешь. Матушка, его нет на свете. Но никто сего не думал, и как нам задумать поднять руки на Государя! Но, Государыня, свершилась беда. Он заспорил за столом с князь Федором; не успели мы разнять, а его уж и не стало. Сами не помним, что делали; но все до единого виноваты, достойны казни. Помилуй меня хоть для брата. Повинную тебе принес, и разыскивать нечего. Прости или прикажи скорее окончить. Свет не мил: прогневали тебя и погубили души навек».
Та «матінка государиня» і не збиралася карати «вірного раба» — убивцю чоловіка, навпаки, радо почала обдаровувати його маетностями, кріпацькими душами, чинами аж до військового звання адмірала, хоч він був відомий в Росії та Європі не як флотоводець, а як бабій-розпутник. Недаремно відомий театральний діяч Ф. Волков у дотепній епіграмі на цього «флотоводця» недвозначно писав:
Доречно тут сказати, що жертвою Катерини II став й екс-імператор Іван Антонович, скинутий із престолу у 1741 році. З далеких Холмогорів Архангельської губернії його перевели в зловісну Шліссельбурзьку фортецю-в’яз-ницю. Там він сидів у одиночній темній камері, втративши глузд.
Федір Орлов з волі цариці став усемогутнім обер-прокурором Сенату, що давало йому величезні прибутки, особливо через хабарі. А наймолодшого Володимира, двадцятитрьохлітнього офіцера, імператриця призначила директором Академії наук (1766–1774) — «командувати» поважними академіками й професорами, хоч до науки він абсолютно ніякого відношення не мав, бо високих шкіл не закінчував. За свідченням академіка Я. А. Штеліна, В. Орлов розглядав академію як свою власність, а членів академії як своїх наймитів. І так було аж до вигнання цього графа-самодура із академії. На додачу до тих високих посад дарувалися сотні тисяч карбованців, десятки тисяч десятин землі з кріпаками.