Сповідь у камері смертників

Мене поселили в кімнату на п'ять осіб із спокійними людьми. Вони ставились до мене дуже добре, але у них був свій ритм життя і змінити його вони не мали змоги, через те виходило так, що я спав не більше чотирьох-п'яти годин на добу, а інколи й зовсім мало. Це не сприяло поліпшенню здоров'я після в'язниці. Треба було переходити на квартиру.

В гуртожиток КДБ влаштував мене для себе пречудово: постійний гамір не давав мені можливості нормально спати, і від цього боліло серце, від нерегулярного харчування — розлад шлунка, і три мешканці кімнати зобов'язані постійно стежити за мною і доповідати про всі дрібниці в моїй поведінці.

Певна річ, це не завадило мені розпочати широке листування, але на щось більше в таких умовах сподіватися було годі. Понад те, погіршення здоров'я могло взагалі вивести мене з громадського життя. Я ж плекав у серці нездоланний потяг до пера і паперу.

Вже до середини місяця визначився характер взаємин з офіційною частиною села. Вона складалася лише з кількох чоловік, та оскільки це влада, до того ж підтримувана всесильною постаттю ЧК, то саме вона і створює атмосферу громадських відносин у селі.

Вивчаючи село, вже наприкінці місяця твердо упевнився, що настроїти його проти мене не вдасться, що на провокацію проти мене майже неможливо знайти тут людину, а це з погляду майбутнього надзвичайно важливо. Люди на моєму боці. Переважна більшість жителів села суджені, у недавньому чи більш віддаленому минулому були репресовані і їхні діти. Але вони не хочуть боротися. Вони хочуть мирно жити. Вони не хочуть псувати стосунки з властями, тому співчувають і ладні допомогти, але тільки в приватному спілкуванні. І то дяка Богові! Оця людська доброта, виявлена у приязній усмішці чи вітанні, у щирій розмові, добрій пораді втішала серце і дуже допомагала бачити в Сибірі не лише суцільний холод і відлюдність.

За такого ставлення людей навіть найжорсткіше ставлення начальства стає терпиміше. Щоразу, коли викликали в контору для чергового наскоку і своєю наступальною несправедливістю, мов лещатами, стискували всього, як пружину, душу проймав холод: усі люди, що там, поза стінами начальницького кабінету, є немічні, зовсім безсилі, чужі — власне кажучи, байдуже, пасивне тло, на якому відбувається моя одноособова сутичка з організованим у державну силу насильством. Незатишно і холодно. Вийшовши з кабінету, простуєш у цьому холоді, мовби у якомусь невидимому коконі. Та ось здибуєш одну, другу людину із спокійним і зовсім не ворожим обличчям, і холод відступає, і серце знову виповнюється теплом. Сталева стиснута пружина мало-помалу послаблюється, і в душі відновлюється потрібна рівновага.

Все-таки нині заслання — це не заслання сталінських часів, навіть не заслання початку вісімдесятих років. Ось бодай зв'язок із зовнішнім світом. Колись і від рідних важко було дістати лист, а тепер? До мене почали надходити листи не лише від рідних і близьких, а й з-за кордону — це ж диво! Я почав одержувати допомогу від своїх українських друзів і встановив з ними співробітництво. З Москви виступив на мій захист неофіційний журнал «Гласность» з його редактором С. Григор'янцем. Запропонували співробітництво Олексій Смирнов, Віктор Пестов (із Свердловська), «Экспресс-хроника» та ін.