Бо війна — війною… Через перевал
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4125-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Бо війна — війною… Через перевал». Краткое содержание книги:
— Ви весь час працювали домоуправом?
— Яке ваше діло? — пирхнув Пеньков і подався до озера.
І тоді мені мало не вихопилося з уст: «Кумом», опером працював, я його знаю. І стріляти йому не першина!» Та щось ворухнулося в моїй душі жалісливе: я ж ні від кого не чув, щоб він стріляв у людей, навіть тоді, під час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна їх усіх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз — і нинішній його вчинок накладеться на колишню професію, я затаврую людину назавжди словом «убивця» — чи маю право це вчинити? А що підстрелив птаха не в сезон — з кожним може таке трапитися: мисливський інстинкт…
Я змовчав. Але знову відчув, як напливає на мене колишнє: справді, через Пенькова я не буду вільний від лихих спогадів усі десять днів відпочинку…
І вже ліниво стукотить десь у часових безвістях арештантський ешелон, він іде вже два тижні, з простоями, а я — наймолодший серед в'язнів, засуджений майже на стільки років, скільки маю від народження, — трясуся у набитому пульмані від простудної гарячки; врешті мене переводять у санітарний вагон.
Доглядає мене санітарка — арештантка з «побутовиків», вульгарна повія, яка без сорому злягається щоночі, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з іншим, по черзі обслуговуючи всю «вохру»[12], бо дорога зі Львова до Воркути довга — цілих три місяці.
«Пацан, ти багатьох таких пульнув?» — показує на конвойного.
«Жодного».
«Так я тобі й повірила! Задурно взяли!»
Ні, не задурно. Бандерівці вивели мене вночі з дому, дали карабіна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабіном — чому його кудись не викинув, не знаю — у якійсь стодолі на горищі, і там мене знайшли облавники. Але я їй не кажу цього, все одно не повірить.
«Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду», — наказує мені «шалава» щоранку, присідаючи над туалетною дірою в куті санітарного вагона.
«Пацан, температури в тебе вже нема, але я підіб'ю градусник, бо як вернешся до свого вагона — здохнеш».
«Хлебчи баланду, пацан, — казала, подаючи мені самої гущі, — бо мамину цицьку вже ніколи не будеш ссати. Їж, бо згинеш, дистрофіку нещасний».
Я слухаюся її, ревно виконую усі накази і дякую їй за життя. Донині. Брудній, здеморалізованій, упослідженій повії…
— Чому то люди так безнадійно порозгублювали свої позитивні заряди? — зітхнув Федір. — Від горілки чи від одностайного будівництва комунізму?.. Пішачки безвідповідальні, гвинтики безмозкі… Та досить, вирізьблюй свою потвору; може, тобі від того легше стане.
Я тут же взявся за коряжину. Відійшов за кущі на галявинку: хотілося робити це на самоті, та не вдалося. Почув, як біля мене, трохи позаду — бо ж не можна живому бачити покійника — примощується на траві мій батько й легко торкається долонею до моєї спини…
Я не раз розповідав тобі, сину, про свої воєнні пригоди — прихапцем і без часової послідовності, та, напевне, ти не все запам'ятав; та й чого б то мої розповіді, такі схожі на небилиці, мали триматися хлоп'ячої голови. Нині ж ти настроєний на мою хвилю, тож слухай, поки мозолиш зображення тундрової потвори з наївним бажанням відчужити злу силу, що впродовж багатьох десятиліть глумилася над твоїми батьками і над тобою.
«Сам розумію, — відізвався я на ласкавий голос батька, — те, що роблю, — дитяча забава. Але ж вона має первісний прецедент. Людство в дитячому віці вдавалося до заклинань, ритуальних танців, зображень тотемів: пітекантроп рисував на стіні печери дракона — для чого б то? Може, для того, щоб застерегти далеких нащадків перед злими силами, які чигали на нього звідусіль, а можливо, створював собі талісман надії на перемогу над ними? Чому ж в'язні всіх часів записували на стінах камер слова молитов, революційні гасла або ж прокляття поневолювачеві? Хіба могло це змінити його долю? Ні. Та, видно, є вища сила добра і зла, образ якої людина, у міру свого розвитку, уявляє і до якої звертається у безвиході — з прокляттям або благанням».
Це правда… Скільки разів над річкою П'явою в Італійських Альпах, коли смерть наповзала і з землі, і з неба, я, завзятий радикал і атеїст, гаряче вимовляв слова «Отче–наша»; скільки разів найбруднішою лайкою заклинав ту смерть — і вона відступала, а в час передишки я, немов печерна людина, яка малює на стіні образ сонця або дракона, свято вірив у магічну силу молитовного і брудного слова.
Я згадав про італійський фронт… Про це розповім тобі іншим разом — розкажу про кровожерного дракона, ім'я якому Габсбург, котрий збирав докупи галицьких українців, користаючи з їх віри в цісарську ласку, і кидав нас, сміливих і відчайдушних, бо ж у боротьбі за обіцяну волю усяк стає таким, у найстрашніші воєнні вирви то на Маківці, то над П'явою, то в албанських горах, щоб винищити нас до ноги й опісля не мати клопоту з нами; посилав на вірну смерть, і ми йшли, ми воювали, мов барси, й гинули, як мухи.
12
Озброєна охорона (вооруженная охрана).