Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Істота, що брела узбіччям траси № 7, повернулася до них обличчям, і в Едді мимоволі вирвався крик жаху. Очі старого зливалися на переніссі в суцільну криваву пляму, нагадуючи розбите на пательні яйце з двома жовтками. З ніздрі, схоже на тверду «козу», стирчало ікло. Але найгірше було те, що обличчя істоти світилося темно-зеленим, неначе на її шкіру нанесли тонкий шар флуоресцентної мазі.
Побачивши їх, старий прожогом метнувся в ліс, тільки побита ліра лишилася лежати на землі.
— Господи! — скрикнув Едді. Якщо то був нахожий, він сподівався більше ніколи на них не натрапляти.
— Едді, стоп! — закричав Роланд і вперся долонею в панель приладів, бо старий «форд» різко загальмував, здійнявши куряву, неподалік від того місця, куди метнувся старий. — Підніми задню кришку, — сказав він, відчиняючи дверцята. — І дістань мого овдовлювача.
— Роланде, ми взагалі-то трохи поспішаємо, а до Черепахової алеї ще три милі на північ. Мені здається, нам варто…
— Заткни свого дурного рота і дістань його! — прогримів Роланд. А наступної миті вже мчав у бік лісу. Набравши в легені побільше повітря, стрілець гукнув навздогін блукальцю, та так, що від його голосу Едді холодом обдало. Двічі-тричі він чув, щоб Роланд говорив таким тоном, але вже встиг призабути, що в його венах текла кров великого Короля.
Кількох його фраз Едді не зміг зрозуміти, але зрештою одну таки розібрав:
— Тож підійди, о Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене, і схили голову переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Ельда!
Якусь мить не відбувалося нічого. Едді відчинив багажник «форда» і приніс Роландові його револьвер. Роланд начепив на себе кобуру, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про слова подяки.
Так минуло близько тридцяти секунд. Едді вже хотів було заговорити і розтулив рота. Аж раптом запилюжене листя при дорозі затремтіло, й за мить чи дві звідти визирнуло нещасне створіння. Опустивши голову й похитуючись, воно рушило вперед. Спереду на його одежині розпливалася велика мокра пляма. На Едді війнуло смородом сечі, міцним і нестримним.
Проте хвора істота опустилася на коліно і приречено піднесла покривлену руку до лоба на знак васальної вірності, від чого Едді мало не просльозився.
— Хайл, Роланде з Ґілеаду, Роланде з роду Ельда. Чи покажеш ти мені який-небудь сіґул?
У містечку, що називалося Річковим Перехрестям, тітонька Таліта обдарувала стрільця срібним хрестиком на тонкому ланцюжку, й відтоді він завжди носив його на шиї. Тож зараз він дістав його з-за пазухи й показав укляклому старому — пришелепуватому мутантові, що помирав від променевої хвороби, Едді був у цьому впевнений, — і створіння надтріснутим голосом зойкнуло від подиву.
— Чи хочеш ти нарешті знайти спокій наприкінці свого шляху, о Дитя Родерика? Чи хочеш побачити тиху галявину?
— О так, любий володарю, — схлипуючи, відказало створіння і видало цілу тираду тарабарщиною, якої Едді, ясна річ, не зрозумів. Він роззирнувся в обидва боки траси № 7, очікуючи, що побачить машини (зрештою, стояв розпал літа), але на дорозі було порожньо. Принаймні поки що фортуна була на їхньому боці.
— Скільки вас таких у тутешніх краях? — спитав Роланд, уриваючи словесний потік нахожого. Водночас витяг свого револьвера й підніс стародавню машину смерті до грудей.
Не підводячи погляду, Дитя Родерика махнуло рукою в бік обрію.
— Дела, стрільцю, — сказав старий, — бо світи тут тонкі, анро кон фа; сей-сей десен фанно білпет кобер кан. Ай Чевін дввар дан до. Бо мені було їх шкода. Кан-тої, кан-та, кан-Дискордія, авен ла кам мах кан. Май-мі? Іффін лах вайнен, етх…
— Скільки дан девар?