Високий Мисливець
- Автор: Фріч Альберто Войтєх
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Олег Микитенко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Високий Мисливець». Краткое содержание книги:
Головний герой повісті — справедливий і хоробрий мисливець Караї Пуку, щирий друг індіанців, що борються проти пригноблювачів. В основу повісті покладено пригоди, які пережив сам автор.
Караї знав вплив цих дивовижних речовин, бо сам випробував їх і на собі, і на багатьох інших у джунглях, де не було близько лікарської допомоги і де хворі без цього приречені були б на загибель. Дієвістю свого лікування він завдячував саме цим отрутам. Остерігався лише тих, які, позбавляючи людину тимчасової недуги, водночас відбирають у неї волю і перетворюють її на раба. Алкоголь він уживав не як напій, а як ліки, і тільки тоді, коли в цьому була необхідність. Єдиною його практично безцільною пристрастю був тютюн. Але й без нього він, коли треба було, міг обійтися.
Перш ніж вартові повернулися до табору, Караї вже зовсім оговтався і спокійно сидів біля свого гостинного вогнища.
— Сьогодні з мене поганий господар, хлопці, сьогодні я повернувся без здобичі. Доведеться вам попити мате і підживитись із власних запасів. Адже й ви не виходили на полювання.
— Не було часу, — пояснив Джуліус. — Ми не встигли й вирушити, як ви вже примчали назад, і я заборонив людям відходити далеко від табору. Але голодні ми не будемо. Я скористався зі свого права і підстрелив одну Мальгейросову корову, яка ненароком забрела до нас. Отонте, принеси з мого намету поребрину і насади її на рожен, — звелів він.
Індіанець позирнув на свого друга, — той мовчав, — і не рушив з місця. Джуліус готовий був уже спалахнути гнівом, але Караї вчасна втрутився в розмову:
— Мій друг Отонте не звик, щоб йому наказували, — і, звернувшись до індіанця, мовив: — Будь ласкавий, принеси для всіх нас м'яса з Джуліусового намету.
— Гаразд, Караї, але сеньйор Джуліус міг би піти зі мною.
— Хіба ти сам не донесеш коров'ячих ребер?
— Я не звик заходити в чужий намет, якщо там немає хазяїна, та ще й коли у мене з ним не дружні взаємини. Крім того, є звичай: коли хтось хоче пригостити людей, то повинен все принести сам. Тільки хворим і слабим можна допомогти, але вони мають бути вже зовсім кволі, щоб прийняти допомогу!
— Чорт! Я б ніколи не повірив, що дикун дасть мені урок добрих манер, — пробурмотів Джуліус. — Мабуть, і «ти» не треба було йому казати, якщо вже він підкреслює, що не належить до моїх друзів… Ви маєте рацію, сеньйоре Отонте, — додав він уголос, — я принесу м'ясо сам.
Джуліус попрямував до свого намету, а мисливці зацікавлено подивилися йому вслід. Алонсо перший не витримав і порушив Тишу:
— Ви справді приймете м'ясо від Джуліуса, Караї? Мені здавалося, що ви з ним розходитесь у поглядах і не вважаєте його за добру людину.
— По-моєму, я помилився. Де в чому ми вже порозумілися. Гадаю, і Отонте заприязниться з ним, коли краще узнає його.
— Можливо, — промовив індіанець, — але на це потрібен час. Для вас, чужинців, надто багато важать слова. Мабуть, це тому, що ви краще розумієте мову, якою говорите. Я ж не дуже тямлю, що означають ваші слова, і тому волію, щоб мене переконували вчинками. Будь ласка, Караї, переклади їм це, я по-іспанському не зможу пояснити так, щоб вони зрозуміли, — додав індіанець, бо останнє речення сказав своєю рідною мовою.
Проте Джуліус уже повертався; він з подивом відчув якусь зміну в ставленні до себе: більшу приязність і увагу товариства. Мисливці одразу ж застругали кілька шпичаків і, настромивши на них шматки поребрини, закопали довкола вогню так, щоб_на м'ясо віяло жаром з багаття. Хтось притяг з лісу кілька сухих полін і кинув їх у вогонь. Незабаром від вогнища так почало пашіти жаром, що мисливці змушені були сісти далі.