Ненаписані романи
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво політичної літератури України
- ISBN: 5-319-00605-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ненаписані романи». Краткое содержание книги:
… Витираючи обличчя легкими доторками накрохмаленого вафельного рушника, Сталін помітив двох хлопців з охорони в однотипних коричневих плащах і кепках такого ж кольору — з довгими, напівквадратними козирками.
— Хто це? — спитав Сталін, не обертаючись.
Сєров, кашлянувши, відповів:
— Охорона, товаришу Сталін.
— Це називається не охорона, — Верховний повагом обернувся; обличчя бліде, очі — щілинки, — це умисне дешифрування, ось як це називається… Будь-який гітлерівський лазутчик за версту побачить цих загримованих йолопів і повідомить у свій центр… Заберіть їх усіх геть, і негайно…
— Слухаю, товаришу Сталін!
Провівши Сталіна на сніданок, Сєров кинувся до ВЧ, з’єднався з Берія.
— Охорону не знімати, — відрубав той. — Мабуть, поставив в оточення рослих, а ти знайди невеличких, таких, як ти, нехай навкарачки ходять.
(Через сім років, на зйомках чергової картини про Сталіна, Роман Кармен, заїхавши на «Мосфільм», побачив дивовижну картину: народний артист Радянського Союзу Геловані, затверджений рішенням Політбюро для виконання ролі генералісимуса, йшов перед камерою, а за ним, навкарачки, дріботів Зубов, який грав Молотова, і Толубєєв, що виконував роль Ворошилова. Здивований Кармен спитав Чіаурелі: «Михайло, що це таке?!» Той відповів пошепки: «Ніхто не має права бути вищий за Сталіна». Мабуть, про це стало відомо генералісимусу, бо він викликав міністра кінематографії Большакова й сказав: «Сталін — російська людина, і грати його має росіянин. Мені подобається Олексій Дикий… Товариш Каганович вважає, що ми схожі, нехай він грає Сталіна в нових картинах».
Долаючи заповзятий страх, Большаков відповів: «Але ж Дикий був у свій час репресований охранкою, товаришу Сталін!» — «У свій час я теж був репресований охранкою, — Сталін посміхнувся. — Але ж — нічого, народ простив…»)
… Після першої наради з командуючими арміями Сталін перед обідом знову вийшов мити руки і помітив курдупелів, що ходили по вулиці.
— Сєров, — сказав Сталін неголосно, — якщо ви не заберете звідси зараз же усіх цих дармоїдів, які тільки привертають до мене увагу, і ви і Берія добра не ждіть. Так йому й передайте.
… Уночі два батальйони охорони завантажили в теплушки, але до Москви все-таки не відправили.
Наступного дня ранком, переконавшись, що навколо будинку нікого немає, крім взводу автоматників, Сталін посміхнувся:
— Давайте-но ввечері поїдемо ближче до лінії фронту.
… Усю ніч розвідка шукала бодай один неспалений будинок приблизно за п’ятдесят кілометрів від передової; знайшли, хазяїв попередили, що приїде «генерал-майор Іванов, зупиниться на одну ніч, чи не могли б ви переночувати в сусідній землянці?»
Тут, у хаті, Сталін і провів нараду з чотирма комдивами, — ці донесуть до солдатів правду про те, що він, Верховний, був на передовій, але без розголосу, без тріскотні й пропагандистських штучок, а скромно, як і належить вести себе соратникові Леніна, продовжувачеві його великої справи.
Ящик вина привіз начальник його охорони Власик, він же й відкупорював пляшки, частуючи молодих генералів «сапераві» і «хванчкарою».
За обідом Сталін жартував, розпитував комдивів про їхні родини, розповів, як він із Свердловим та Каменєвим жив у засланні — хата була схожа на цю; генерали завмерли, почувши в устах Сталіна прізвище Каменєва, — він говорив про нього спокійно, як про живого й досі партійця, а не про шпигуна…
Попрощавшись з гостями, Сталін попросив Власика закрити пляшки корками: «Не люблю, коли вино видихається… В Грузії старанно стежать, щоб корки було добре пригнано, пора б і нам цього навчитись».
Уранці, як тільки почало світати, Сталін прокинувся, з явним задоволенням умився в дворі, сказав, що час повертатися до Москви, й спитав:
— Сєров, де господарі цього будинку?
— Вони ночували в сусідів, у землянці, товаришу Сталін…
— Ви хоч чимось їм подякували за це?
— Ні.
— Це погано, Сєров. Дуже погано… Людина, позбавлена почуття вдячності, бездуховна… Звичайно, особливо балувати селян не слід, але відзначити добре діло — треба… Подаруйте їм від генерала Іванова грошей…
— Слухаю, товаришу Сталін… Скільки?
— Сто карбованців, мабуть, це дуже багато, — задумливо відповів Сталін. — А от тридцять передайте їм від мене, — в хазяйстві знадобиться…