Сигнальники і горністи

— Слухай-но! А звідки тоді взявся мій тато?

Насправді дідусь у неї був. Як у мене колись був чоловік, а у Володі батько. Його звали Геннадієм. Геною… За професією він був зоотехніком. Потім учився її педагогічному інституті, де ми з ним і познайомились.

Його професійні турботи я назвала «чотириногими захопленнями». Він жив ними з дитинства. Без кінця про них думав і говорив. Я не вимагала, щоб із двох своїх кохань він вибрав одне. Але всіляко підкреслювала велич і красу свого призначення в порівнянні з приземленістю і буденністю його справ.

З допомогою літератури, яка покликана звеличувати, її ніби постійно принижувала його. Хоч і несвідомо.

Вважати головою свого дому викладача зоології здавалось мені несолідним. І головою стала я.

Мені хотілося, щоб Геннадій займався в житті одним, а захоплювався чимось іншим. Він підкорився… І тоді погасло те головне, що осявало його. Мені стало нудно. Я тільки тоді зрозуміла, що світло все ж таки було, коли воно згасло.

Я ще не знала в ту пору, що на благородних фанатиках, чим би вони не займалися, тримається світ. І що позбавити таких людей фанатизму — все одно що хлюпнути водою на вогнище…

Коли Володі виповнилося півтора року, ми з Геннадієм розлучилися. Він поїхав за тридев'ять земель, на Далекий Схід. Я попросила його на прощання не нагадувати про себе, щоб не травмувати сина. Він і тут підкорився.

А через тринадцять років я дізналася, що, почавши працювати в звірорадгоспі, він став видатним вченим. «Чотириногі захоплення» міцно поставили його на обидві ноги: він став доктором наук, директором інституту.

«Яке для Геннадія щастя, що я пішла від нього!» — цією думкою я, мабуть, хотіла догодити своїй совісті, звільнитися від гризот.

Але позбавити Володю такого батька я не могла!

Дізнавшись якось, що Геннадій приїхав до Москви на наукову конференцію, я організувала його зустріч із сином.

Іванко Бєлов нечасто приходив до нас додому. Але тут, звичайно ж, вийшло так, що Іванко зайшов. І, як пишуть, «взяв участь в переговорах».

Я повернулася додому пізно, коли зустріч закінчилася. Геннадій і Іванко пішли.

Обличчя у Володі було розгублене і винувате. Мабуть, таке, яке буває у вірного, люблячого чоловіка, який побачив іншу гарну жінку і не зміг не визнати її високих достоїнств.

Виявилося, що Геннадій зрідка буває в Москві, що все життя його пов'язане з далеким краєм, який він полюбив. Але вони твердо домовилися, що Володя у дні зимових канікул злітає до батька. А потім і під час літніх.

Я схвалила цей план. Але Володя до батька не поїхав… Його відмовив Іванко Бєлов. Хоч вони не так вже й дружили, Іванко мав на мого сина магічний вплив. І в цьому я бачила велику небезпеку!

— Навіщо ж ти це зробив? — запитала я Іванка. — Батько на нього чекає…

— Занадто вже він розумний! — похмуро відповів Іванко.

— Так це ж добре.

— Як сказати… Хай сам приїздить. Якщо захоче…