Мандрівка в безвість

Минуло три дні. Несподівані гості, що порушили спокій мешканців оази, готувалися до від’їзду.

Сумно перегукувалися одноманітні дзвоники верблюдів, не менш одноманітно вигукували погоничі.

— Суєта суєт… — промовила Олена, спостерігаючи ладнання каравану.

Жако закінчував фільмування її скульптури новеньким блискучим апаратом «Дебрі».

Режисера Мартеля мучила лихоманка. Він, з пов’язаною мокрим рушником головою, завітав до намету.

— Прощавайте, Олено! Не маєте мені більше нічого сказати?

— Прощавайте, пане Мартель. Хай щастить вам у дорозі…

Сонце наближалося до заходу, і його останні промені золотили шовк намету. І на ньому, немов на екрані, з’явилися лялькові тіні каравану верблюдів. Караван спускався з піщаної дюни. Сумно, стихаючим крещендо, дзвеніли їх дзвоники.

— Ярославе! — зрадівши вигукнула Олена, звертаючися до чоловіка. — Мені здається, що це все марево. Мені хочеться, щоб це було лише марево.

— Так, кохана Олено! Це все було марево, — відповів Ярослав, підіймаючи на руки золотавого від сонця сина.

Змовкли дзвіночки. Зникли верблюди. Гарячий вітер завівав сліди каравану і дзвенів об піскові струни. Їм підспівували струни скрипки…