Чорна акула в червоній воді
- Автор: Стеценко Станіслав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Асоціація підтримки української популярної літератури
- ISBN: 966-7686-00-0
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Чорна акула в червоній воді». Краткое содержание книги:
Після публікації роману «Чорна акула в червоній воді» названий пресою «дідусем українського трилера» та поставлений в один ряд з Хемінгуеєм та Мелвілом.
— Через пару років ти будеш згадувати про це з усмішкою. Коли тобі буде стільки ж, скільки зараз мені, я буду старою жінкою. У мене маленька донька, і я ставлюся до тебе так, як і до неї, і до інших дітей.
Я відчув, що по моїй щоці повзе сльоза. Цього ще не вистачало. Вона погладила мене рукою по голові і мимохіть стерла сльозу.
Зробила це зовсім непомітно. Наче ненароком торкнулася щоки. Рука у неї м’яка і тепла, як що? Як ковдра, по якій щойно проїхали гарячою праскою.
4.09.75 р.
Всю англійську Милка товче мене гострим ліктем у бік і лізе з усякими дурницями:
— Чуєш, Кощію, а ти хотів би одружитися?
«Іди ти до такої матері», — думаю я, але вголос відповідаю: — Ні.
— Ну й гаразд. А я поїду до Штатів і вийду заміж за мільйонера. Мій чоловік буде високим і красивим. Ми будемо жити в старовинному замку з колонами. Величезні колони з завитками під дахом. У дворі — рівно підстрижені кущі, схожі на низенькі тумбочки. Кожного вечора ворота замку будуть відкривати два лакеї в бордових, ні — лілових камзолах. З воріт виїжджатиме чорний нікельований «Ройс» із дзеркальними вікнами. Ним ми будемо виїжджати на звані обіди. Влітку плаватимемо на білосніжній яхті з зеленими вітрилами. Кожного ранку мій чоловік буде приносити мені в постіль букет червоних троянд. Ось так, Кощію, ось так.
З глузду можна з’їхати від її базікання.
— Замовкни, — сказав я їй, коли задзвонив дзвоник. — Для того, щоб потрапити в Штати, треба принаймні тисячу баксів!
— Бовдуре, — спокійно відповіла вона. — Через тиждень я буду мати дванадцять тисяч, — вона встала і повторила по складах:
— Два-над-цять! Принаймні по шість тисяч на брата, якщо ти перестанеш витріщати свої дурні баньки на ту вчительку.
Милка слів на вітер не кидає. Це завжди було аксіомою. Я наздогнав її вже в коридорі.
— Викладай!
— Ти обіцяєш, я правильно зрозуміла? — вона навіть не зупинилася і мені довелося бігти за нею слідом, зазираючи через плече.
— Обіцяю! — загорлав я. — Якого дідька?! Вона мені сама сказала, щоб я відчепився, і що у нас з нею нічого бути не може!
Милка зупинилася і подивилася мені в очі. Посміхнулася, потім змахнула пасмо волосся у мене з лоба:
— Сьогодні ввечері буду чекати тебе біля морвокзалу. Навпроти кіоску «Союздрук». Сам усе побачиш.
Шнира — грудаста дівиця з десятого «А», підпирала кіоск «Союздрук», що прямо навпроти виходу з зони спецконтролю, через яку іноземці з теплоходів потрапляють до Ялти. Правильніше було б сказати, що це кіоск підпирає Шниру. Вона важила кілограмів дев’яносто, і не менше ніж по п’ятнадцять припадало на кожну грудь. Шнира страшна нечупара і завжди ходить у м’ятій шкільній формі. Але зараз на ній була коротенька сукня, що ледь прикривала могутні ноги. Криваво-червоні губи стискали тоненьку коричневу цигарку — здається, «Море» з ментолом.
Біля дев'ятого причалу стояв океанський красень-лайнер «Тарас Шевченко». З верхньої палуби динаміки на всю округу розносили «Баркаролу» Чайковського. Від нового причалу відходила «Комета» на Лівадію.
Ми з Милкою стояли на другому боці вулиці і крізь кущі клена спостерігали за Шнирою. Милка була схожа на сучасну Мата Харі — в чорній спідниці і шкіряній куртці. Очі ховалися за темними окулярами. Хоч цим вона, як чорний гіпопотам у весільній процесії, якраз і виділялася в натовпі відпочиваючих, що сунув від готелю «Таврида». Там, у дворі готелю, була станція канатної дороги на пагорб Дарсан.
Коли із зони спецконтролю повалив натовп іноземців, ми хвилин на десять загубили Шниру з поля зору. А потім побачили її під руку з величезним негром у джинсовій ковбойці і клітчастих брюках. Ми прослідкували за ними до під'їзду жовтого будинку на розі вулиць Гоголя і Московської. Потім залізли на горище сусіднього будинку. На горищі пахло пліснявою і вільгістю. Валялися іржаві погнуті корита і розбиті меблі. Милка наступила на мишу і загорлала так, що, здавалося, було чути на кілометр в окрузі. Жовтий будинок тепер відділяли від нас лише метрів тридцять.
Шнира з негром з’явилися в крайньому вікні на шостому поверсі. Шнира розв’язала негру краватку і допомогла зняти ковбойку. Милка згадала про «згублений» бінокль і назвала мене ідіотом. Їй ніяк не набридне мене ображати! Але, на мій погляд, вона мене все ж недооцінює. Шнира стягнула сукню через голову.
— Ану, відвернися! — сказала Милка.
О, дідько! Скільки себе пам’ятаю, вона завжди намагається командувати мною. Просто якась наглядачка з концтабору! Втім, все одно нічого не було видно, тому що ліжко знаходилося у «мертвій» зоні. Хіба що чорну руку, яка намагалася дістати до вимикача і пухлу білу, що лягла на чорну і потягнула її назад.