Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
Стосовно ж агнця, то ледь я побачила першого трамвая, негайно відіслала його додому, й глибочезне полегшене зітхання пролинуло Києвом.
Із останньої гостини ми повернулися о пів на дванадцяту. Ми б сиділи там і довше, але хазяї, сонні, в халатах на голе тіло, вже викурили на двох пачку сигарет і нікого не бачили, крім одне одного. Зрештою вони не витримали й сказали, що краще не ризикувати, а валити просто на вокзал.
Ми прийшли туди після випитих мною двох келихів вермуту й неміряної кількості джину — батьком. Стрілки мого годинника показували північ. На першій колії стояв потяг, затишно жовтіючи своїми завішеними вікнами. Довідались у провідника в капцях, що це за поїзд, і дізналися, що Сімферопольський, тобто наш, і відходить він у найпершу хвилину наступного дня, тобто, даруйте нестерпну мою мову, просто зараз.
«Так швидко ми ще не бігали» — сказав би літній ветеран, згадуючи в шезлонгу й із сигаретою в зубах, як він рвонув із ворожого полону з групою відважних захисників батьківщини.
Камера схову розташовувалася, як водиться, на іншому кінці вокзалу. Старий охоронець спав у підвалі, ключ від нашого відсіку теліпався у нього на шиї. Сумок було вісім, кожна кілограмів по шість, а на ногах що я, що татусь трималися не дуже міцно. Про подальше фантазуйте самостійно.
Скочили в потяг, що рухався разом зі щастям, під крики рудої провідниці. Переплутали купе й поїхали не з літніми тітками та білою собачиною в авосьці, а в товаристві колишнього омонівця, що відразу поклав на мене свій мужній погляд. Я запримітила в ньому кволу подобу Альхена.
Коли трохи отямилася, то вирахувала, що в Сімферополі будемо не раніше восьмої вечора. До Ебри з вокзалу їхати ще мінімум дві з половиною години. Виходить, Гепарда не побачимо аж до післязавтра. Але я впевнена, він відчує мою присутність десь поруч, під імрайськими зорями — і все в нас буде добре!
За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.
«…Просто під ногами була широка темна безодня, а за нею — начебто близьке, начебто підняте море із цареградським шляхом, що звужується до обрію. Ліворуч, у мороці, у таємничій глибині, тремтячими алмазними вогнями грала Ялта… Скрекотали коники, часом віяло солодким хвойним гаром, — і над… шовковим морем, величезне, всепоглинаюче, сизе від зірок небо було запаморочливе, і <він> раптом знову відчув те, що відчував не раз у дитинстві, — нестерпне піднесення всіх почуттів, щось чарівне й вимогливе, присутність такого, для чого тільки й варто жити».