Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей
- Автор: Риггз Ренсом
- Серия: Дім дивних дітей #2
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-14-7674-4
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей». Краткое содержание книги:
Так ми їхали досить довго, поки у вухах не задзеленчало від перестуку коліс, а одяг не вкрився кіркою пороху, поки полуденне сонце не прокотилося по небу й не пірнуло за дерева, які стінами великого зеленого каньйону росли обабіч нас. Я постійно стежив за лісом, боячись, що звідти от-от вискочать витвори та їхні пси й нападуть на нас. Але минали години, а ми так нікого й не побачили — ні витвора, ні іншого мандрівника. Складалося враження, що ми потрапили в покинуту країну.
Час від часу караван зупинявся, і ми затамовували дух, готові тікати чи захищатися, бо були впевнені, що нас помітять. Ми відправляли Міларда на розвідку, і він підкрадався до циган та приносив звістки про те, що вони лише розминають ноги чи міняють підкову коню, а потім валка рушала. Зрештою я облишив хвилюватися через те, що буде, якщо нас знайдуть. Цигани здавалися змученими дорогою і незагрозливими. Ми вдамо нормальних і натиснемо на жалість. «Ми лиш безпритульні сирітки, — скажемо ми. — Чи не знайдеться у вас зайвого шматочка хліба?» Як пощастить, нас нагодують вечерею і проведуть до залізничної станції.
Минуло не так багато часу, і мої здогади зазнали перевірки на практиці. Віз рвучко з’їхав з дороги й, задрижавши, зупинився на малій галявині. Ледве встигла влягтися курява, як за наш віз зайшов широкими кроками кремезний чолов’яга. На ньому була пласка кепка, під носом росли вуса, схожі на гусінь, а кутики рота були опущені й це робило вираз обличчя вкрай похмурим.
Бронвін сховала пані Сапсан під пальто, а Емма зістрибнула з воза й постаралася прибрати якнайкращого виразу нещасної сирітки.
— Пане, пожалійте нас, будь ласочка! Розумієте, у наш будинок влучила бомба, наші батьки загинули, а ми заблукали, і нам так страшно…
— Ану, стули писок! — проревів чолов’яга. — Злазьте всі негайно! — То була команда, а не прохання. Підкріплював її декоративний, проте загрозливий на вигляд ніж у нього в руці.
Ми перезирнулися, не знаючи, що робити. Дати йому відсіч і втекти, побіжно видавши свою таємницю… чи ще якийсь час прикидатися нормальними й подивитися, що він зробить? Та раптом їх стало більше на кілька десятків. Вони вивалили зі своїх возів і оточили нас широким колом. У багатьох у руках були ножі. Нас узяли в кільце. Це катастрофічно звужувало наші можливості.
Чоловіки були всі посивілі, з гострими поглядами, вбрані в темний грубий плетений одяг, призначений для того, щоб приховувати шари дорожньої куряви. На жінках були яскраві легкі сукні, а їхнє довге волосся стягували на потилиці шарфи. За ними й між ними зграйками гуртувалися дітлахи. Я гарячково намагався зібрати докупи крихти своїх знань про циган, які на нас лупали очима. Вони збираються нас замордувати чи просто від природи такі похмурі?
Я безпорадно глипнув на Емму. Вона стояла, притискаючи руки до грудей, а не виставивши вперед, як завжди, коли хотіла викликати вогонь. Якщо вона не збиралася з ними битися, то я й поготів.
На вимогу чоловіка я підняв руки вгору і зліз із воза. Так само вчинили Горацій і Г’ю, а за ними й решта (крім Міларда — той вислизнув непоміченим й, мабуть, зачаївся неподалік, вичікуючи й спостерігаючи).
Чолов’яга в кепці, якого я подумки охрестив ватажком, став бомбардувати нас запитаннями.
— Ви хто такі? Звідки взялися? Де ваші старші?
— Ми з заходу, — терпляче пояснила Емма. — Із віддаленого від материка острова. Ми сироти, я вже казала. Наші будинки розбомбили під час повітряної атаки, й нам довелося тікати. Ми пливли в човні, веслували аж до материка і мало не втопилися. — На цьому місці Емма навіть спромоглася пустити сльозу. — У нас нічого нема, — шморгала носом вона. — Ми багато днів блукали лісом, не маючи їжі й у що перевдягтися. Побачили ваші вози, але побоялися підійти. Нам лише треба доїхати до містечка…
Чоловік вивчав її поглядом і на очах хмурнішав.
— А чого це ви втекли з острова, коли ваші будинки розбомбили? І чого побігли в ліс, а не вздовж берега пішли?
Йому відповів Єнох:
— Не було вибору. За нами гналися.
— Хто гнався? — спитав ватажок.
— Погані люди, — відповіла Емма.
— Люди зі зброєю, — додав Горацій. — Вдягнені, як солдати, але то насправді не солдати.
Уперед вийшла жінка у жовтогарячій шалі.
— Якщо на них полюють солдати, то це зайвий клопіт, а нам він не потрібен. Прожени їх, Бехіре.
— Або прив’яжемо їх до дерев і так покинемо! — запропонував чоловік, схожий на гору м’язів.
— Ні! — викрикнула Оливка. — Нам треба потрапити в Лондон, поки ще не пізно!
Ватажок запитально здійняв брову.
— Не пізно для чого? — Жалощів у ньому ми не викликали, тільки цікавість. — Ми нічого не робитимемо, поки не з’ясуємо, хто ви такі. І скільки за вас дадуть.
Десять чоловіків, озброєних ножами з довгими лезами, погнали нас до відкритого воза, на платформі якого стояла велика клітка. Уже здаля я побачив, що призначено її для тварин. Вона була двадцять на десять футів завбільшки й зроблена з товстих залізних прутів.
— Ви ж не замкнете нас там, правда? — спитала Оливка.
— Лише доти, доки не вирішимо, що з вами робити, — відрізав ватажок.
— Ні, ви не можете! — закричала Оливка. — Нам треба швидко потрапити в Лондон!
— З якого це дива?
— Один із нас хворий, — сказала Емма й подивилася на Г’ю значущим поглядом. — Ми хочемо знайти йому лікаря.
— Щоб лікаря знайти, не тре’ пхатись аж у Лондон, — втрутився один циган. — У нас Джебая — лікар. Правда ж, Джебає?
Уперед вийшов чоловік зі щоками, вкритими лускуватими виразками.
— Хто тут хворий?
— Г’ю потрібен фахівець, — наголосила Емма. — У нього рідкісне захворювання. Жалючий кашель.
Г’ю приклав руку до горла, наче йому боліло, покашляв, і одразу ж з рота вилетіла бджола. Дехто з циган охнув, а маленька дівчинка сховала личко в материній спідниці.
— Це якийсь фокус! — заявив так званий лікар.
— Ну годі, — сказав ватажок. — Залазьте в клітку всі.
Нас підштовхнули до похилого містка, який вів у клітку. Ми скупчилися внизу. Ніхто не хотів заходити першим.
— Ми не можемо їм це дозволити, — прошепотів Г’ю.
— Чого ти чекаєш? — зашипів Єнох на Емму. — Спали їх!
Емма похитала головою.
— Їх забагато, — прошепотіла вона. І першою вибралася вгору містком у клітку. Ґратчаста стеля нависала низько, на підлозі лежали купи смердючого сіна. Коли ми всі опинилися всередині, ватажок захряснув за нами двері й замкнув їх, а ключ поклав собі в кишеню.
— І щоб ніхто до них не підходив! — заволав він до всіх, хто його чув. — Це можуть бути відьми чи ще гірше.
— Так, ми саме такі! — крізь ґрати крикнув Єнох. — А тепер відпустіть нас, бо перетворимо ваших дітей на мавп!
Реготнувши, ватажок пішов униз містком. А інші цигани тимчасом віддалилися на безпечну відстань і заходилися зводити табір — ставити намети й розкладати багаття. Переможені й пригнічені, ми без сил опустилися на сіно.
— Обережно, — попередив Горацій. — Тут скрізь кізяки!
— Ай, Горацію, яка вже різниця? — сказала Емма. — Нікому нема діла, що в тебе одяг брудний.
— Мені є діло, — відповів Горацій.
Емма затулила обличчя долонями. Я сів коло неї й задумався, що б такого підбадьорливого сказати. Але так нічого й не придумав.
Бронвін розкрила пальто, щоб дати пані Сапсан подихати свіжим повітрям. А Єнох став біля неї навколішки й нашорошив вухо, наче дослухаючись до чогось.
— Чуєш? — спитав він.
— Що? — теж спитала Бронвін.
— Як з пані Сапсан потроху витікає життя! Еммо, ти повинна була спалити тим циганам пики, поки ще був шанс!
— Нас оточили, — сказала Емма. — Якби зав’язався великий бій, когось із нас могли б поранити. А може, й убити. Я не могла так ризикувати.
— Тому ти ризикнула життям пані Сапсан! — вигукнув Єнох.
— Єноху, дай їй спокій, — сказала Бронвін. — Приймати рішення за всіх нелегко. Ми не можемо голосувати щоразу, коли треба зробити вибір.