Парад планет

— Мої пращури, орючи панську ниву, знали, що до неба високо, а до царя далеко, що всі вони під Богом, тільки одна кобила під наритниками. їм, богомільним, велось так: родись, хрестись, помирай — та все грошики давай. Про мого прадіда Грицька що в Яблунівці подейкували? Що тільки єдиний раз навідався був чумак до церкви, бо мусив, бо попові собаки загнали. Й то, либонь, було найбільше свято, що побачили прадіда Грицька у церкві. А прабаба Оришка вдалась іще боговірніша за свого чоловіка Грицька, бо той без молитви зайшов до Божого дому і без молитви назад вийшов, а прабаба Оришка завжди шепотіла одну молитву: «Вірую, вірую, по церкві бігаю, як би двері знайти та з церкви втекти». Дід Харитін теж любив схиляти коліна і перед Богом, і перед чортом, приказуючи на Великдень: «На тобі, куций, паски, щоб і ти знав, що Великдень». А його баба Явдоха, славна вишивальниця й гаптувальниця, казала: «Не хочу в рай, а хочу в пекло, бо в пеклі все тепло, а піди в рай, то й дровами дбай». А що вже казати про мого батька-нетягу Хому, якому, либонь, і сам чорт був не брат, який казав про пореволюційного яблунівського батюшку Іларіона, коли той навідувався на поминки чи на хрестини: «Попа та дурака в передній куток саджають». І цього самого батюшку Іларіона хіба ж моя рідна матінка Варвара не кропила-святила своїм язиком превелебним? Хіба не виповіла йому на похороні, коли ховали бабу Явдоху? Виповіла йому так: «Ви, отче Іларіоне, тільки й чекаєте, аби хто вмер, — то б і шкуру здер. Хіба вас торік і позаторік за серце не брало, коли в приході мало людей умирало? Хіба у вас щодня долоня не свербить? Та нема нікому на світі, батюшко Іларіоне, як вам і ледачому котові: обоє лежите і марно хліб їсте!» Отак виповіла мати Варвара, то потім мала попову злобу до гроба. А я вдався і в пращурів, і в предків, і в прадіда Грицька та прабабу Оришку, і в діда Харитона та бабу Явдоху, і в батька Хому та матір Варвару, які знали, що Бог не оберне порося на карася, кола на вола й сухий сук на грошей пук. І я знаю, що Бог дуже милостивий — змилостивився над раком та ззаду очі дав. Я з отих чудотворців та богомольців, що святим кулаком та по окаянній пиці, котрі гріх у міх, Спаса в торбу, а духу в морду!

Грибка маслючка слухали так уважно, мовби навіч бачили, як ростуть на вербі груші, а на осиці кислиці. А чом би й не слухати, коли почуте не завадить ні псу, ні вівсу! Й коли Хома зійшов із трибуни, за якою почувався так певно, наче отой макогін, котрий є великим хазяїном у хаті, то до нього мокрим листком причепився не хтось, а Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, чоловік дуже вчений — він недавно відпустив собі вуса, щоб на все зважати й на вуса мотати.

— Ви, Хомо Хомовичу, дуже головата людина, й дивно, що така розумна голова стільки багато волосу держить, — не втримався директор школи від лестощів, проводжаючи грибка маслючка по нічній Яблунівці, над якою мерехтіли зорі. — Славно ви казали й про мумії, й про усипальниці, й про саркофаги. Звичайно, нашому колгоспникові треба тільки мріяти, щоб його забальзамували та поклали в саркофаг, достойний його героїчної праці біля землі чи біля скотини.