Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

З горя вмирають.

І козак Семен розповідав мені про татар: про них я завжди думав з жахом, як про страховища з казки. Семен знав їх, бував серед них, воював з ними, нітрохи не боявся і разом з батьком повбивав безліч їх. Він казав, що той люд страшний лише для тих, хто своєчасно не дасть йому мужньої відсічі, і що небезпечний він тільки в чистому полі, коли наступає великою юрбою, насідаючи, як сарана, одразу з чотирьох боків. Але достатньо протиставити татарам хоча б невеликий, однак згуртований загін, і як вони біжать урозсип. Будь який мізерний замок, будь який засік, навіть тин, а за ним чоловік з рушницею, — і татарин уже тікає. Не раз бувало так, що жменя козаків, заховавшись за валами і возами, розганяла тисячі татар, убиваючи їх наповал. Ось що знав я про татар поганців з живої розповіді і тому був би майже радий, коли б вони показалися десь за лісом.

— Ану, вийду я з лісу, побачу, що там на полі! — кажу знову. Мулярчуки і пан Григор не пускали мене; я запевнив їх, що не висуну носа з за дерев, і татарин мене не побачить. Тоді мені дозволили піти.

До краю лісу було недалеко. Сховавшись за кущем, я почав дивитися на поле, що широко розкинулось попереду мене. Раптом бачу, через поле, поблизу лісу, щодуху пре купка вершників. День був гарний, сонячний, тому мені все було добре видно. На зовсім непоказних шкапах з буйними і такими довгими гривами й хвостами, що сягали майже до самої землі, сиділи дикі потвори, ніби звірюки, з чорними пиками, бородаті, в баранячих шапках і кожухах, вивернутих вовною наверх, так, що вершник скидався на ведмедя. У кожного був довгий лук на плечах, а дехто мав ще й списа. їхали швидко, нахилившись уперед і зігнувшись майже в дугу, бо стремена в них були дуже короткі і коліна їх стирчали, як у людей, що сидять на низькому ослоні.

— Татари! — кажу тихо сам до себе і не можу очей відірвати од них: дуже вже хотілося мені надивитися на те, про що я наслухався таких жахливих розповідей.

За хвилину повертаюсь на поляну.

— Милостиві панове, — кажу, — на полі татари! Я бачив їх з десяток!

Тільки но я сказав це, як пан Григор чкурнув до лісу, мов заєць, і ніби потонув у хащах. Урбанко поглянув на мене, чи не жартую я. Ні, мені було не до жартів. Усі зблідли і замовкли дуже стривожені.

— Піду я знову на чати, — кажу їм, — чи видно їх ще і чи не насувається їх більше. А ви залишайтеся тут, аж поки скажу вам, що побачу.

— І я піду, — промовив Урбанко, опам’ятавшись від тривоги.

— І ми, — набравшись відваги, заявили мулярчуки і золотар.

Отож, ідуть вони слідом за мною і, так само, як і я, лягають у кущі,на самому краю лісу. За хвилину чуємо жалібний крик, ніби хтось кличе на допомогу. Дивимось, біжить якийсь літній чоловік без шапки, порядно вдягнений поміському, шляхетного стану, дуже огрядний; біжить, видно, з останніх сил, неборак, до лісу, ноги його заплітаються і раз у раз спотикаються, а за ним два татарини женуться.

Бачу, пропаде бідолаха, бо тікає так мляво, що й пішки легко догнати його, а не те що на коні. Вже дуже близько йому до лісу; коли б молодший був і менше черево мав, може б іще добився до нас і знайшов порятунок у гущавині, а так що ж, татарин ось ось буде в нього на спині.