Кожен день – інший. Щоденник
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-305-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кожен день – інший. Щоденник». Краткое содержание книги:
У новій книзі лауреата Шевченківської премії Галини Пагутяк «Кожен день — інший» — щоденникові записи письменниці за 2011–2012 pp., в яких з великою художньою силою відображено її духовне світосприйняття та вміщено глибокі й цікаві спостереження, зроблені під час мандрівок від Урожа і Львова до Єрусалиму.
Пам’ять може в нашій уяві набувати архітектурних форм: брами, піраміди, вежі. Яд Вашем в Єрусалимі для мене буде завжди трикутним тунелем з просвітом у кінці. Щоб вийти до світла, мусиш пройти усі кола пекла й опинитись під холодним дощем з вітром. А вся історична пам’ять — це Вавилонська вежа, яку будують люди з різними голосами, від шепоту до крику. Ти знаєш, що за твого життя її не добудують, і сподіваєшся, що не побачиш її зруйнування, бо шкода цеглин, що постали з праху невинно замучених і убієнних. Їх принесли і вмурували у стіну ті, хто зазвичай мовчить.
Кожного дня мені сниться Єрусалим, ніби я звідти не повернулась. Тому так важко звикати тілу до львівського побуту і львівської роботи, до відсутності мурів, які були, але тепер від них не залишилось навіть сліду.
17.02.2012
Я повернулась із весни в зиму. Після квітучого мигдалю, нарцисів, півників, червоних анемон і лілових цикламенів на схилах Ен-Керем. Це дивніше, ніж би я повернулась зі спекотного літа, бо здавалося, що весна вже настала усюди. Весна — це якийсь незворотній процес наростання, а літо — це вже спад.
Дивні почуття охоплюють, коли бачиш у відкритому ґрунті величезні аґави, алое, кактуси, пальми, лимонні й апельсинові дерева. Тоді розумієш, якими вони є насправді. Цивілізовані люди нагадують ті вазонки, де ростуть мої кактуси, які ніколи не виростуть такими великими, як їхні брати в Ізраїлі чи Мексиці, навіть якщо їх туди пересадити. Вони вже генетично змінені. Не знаю, чи хтось проводив такий експеримент з рослинами, але ми всі добре знаємо, на що перетворюється людина, вирвана з цивілізованого світу екологічною катастрофою чи війною. Вона не готова до різких змін ні тілом, ні душею.
18.02.2012
Місто, поділене на дільниці, населені людьми певних національностей, завжди справляє приємне враження і значно краще, ніж безлике згуртування космополітичного міста. Навіть у невеликих галицьких містечках були національні кутки, від яких залишились лише назви, зафіксовані людською пам’яттю. Приїжджала одна родина, кликала за собою іншу, якщо їй велося добре, отак і виростали цілі квартали з власним обличчям і власними звичаями, які на Заході тяжіли до спільного центру, як пелюстки квітки до серцевини. Зараз ці пелюстки повідривались, а деякі зникли після останньої війни. Сучасне місто розпливається, як крапля олії на воді. Ніхто не знає, де його межі, ніхто не може його зупинити, коли воно росте, з’їдаючи довкілля. Є райони для бідних, є райони для багатих, є свобода. Але це свобода раба, випущеного в пустелю без засобів для існування. Родини в нього немає, земляків також. От і квапиться він щось здобути, вхопити, поки ще має силу, в будь-який спосіб, адже нема йому перед ким соромитися. А як не має сили, то тихо вмирає, геть нікому не потрібний.
Я все ще дивлюся на місто збоку, і мені хочеться йому сказати: залишайся у своїх межах, не плоди сиріт.
19.02.2012
Ми не змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити. Тому смерть викликає такі неприємні відчуття. Шумерське царство мертвих — ми існуємо там, доки про нас пам’ятають. Але яке жалюгідне це існування: сидіти без сонця, під землею, в пилюці й чекати, поки добра родина передасть їжу й питво. Сенс, мабуть, у тому, що ніхто вже не працює, не виконує наказів. Таке життя позагробове — лише стимул подовше жити земним життям.
Іслам і християнство, що теж виникли на Близькому Сході, намалювали значно привабливішу картину життя після смерті, додавши стимул: моральну відповідальність. Але й тут є дірка у паркані — доторкнутись до святого й отримати звільнення від усіх гріхів. Гріши, але прийди в Єрусалим чи Мекку й очистись від поганих вчинків.
Прибиральники підмітають щоранку біля Стіни Плачу, вимітаючи листи до Бога на висоті людського зросту. Трохи вище у вищербленій стіні спить пара голубів. Я бачила їх і зранку, і ввечері. Та незручна виїмка — їхній дім. Там навіть гніздечко не зів’єш.
20.02.2012
Коло моїх контактів весь час звужується — і це мене влаштовує. Інтроверт, що мусить вдавати з себе екстраверта, рано чи пізно втомиться від цього. Все менше людей викликають у мене бажання завоювати їхню довіру, і наразі не можу уявити, чим все це закінчиться.
Розмовляючи з друзями, раптом помічаю, що я десь далеко від них, увага не може сконцентруватися. Єдині істоти, що викликають у мене інтерес, це мої персонажі: ті, що вже живуть, і ті, які ще з’являться на світ. Дедалі частіше озивається до мене з далечини Ян Щасний Гербурт, який не вмів гідно завершити своє життя. Утім, більшість людей на це не здатні, однак вміють це приховати.