Чотири сезони

Згодом, коли посаду начальника тюрми обійняв Ґреґ Стаммас, Енді ще більше піднявся. Але розказати вам точно, у деталях, як саме це відбувалося, я б не зміг, хіба що навздогад. Дещо я знаю точно, а про інше можу лише здогадуватися. Я знаю, що є в’язні, які мають різноманітні привілеї, — радіоприймачі в камерах, на відвідини до них можуть приходити коли завгодно, і всяке таке. І є люди на волі, які платять за те, щоб у цих в’язнів були всі ті привілеї. Таких людей у тюрязі називають ангелами. Коли раптом якогось пацана відмазують від роботи в майстерні номерних знаків у суботу до обіду, ти точно знаєш, що якийсь ангел викашляв трохи бабла, щоб це сталося. Зазвичай усе відбувалося так: ангел давав на лапу якомусь вертухаю середньої ланки, а той уже підмазував вище й нижче по адміністративній драбині.

А потім був ще автосервіс зі знижками, який «поховав» начальника Дунехі. На якийсь час він заліг на дно, а потім, десь наприкінці п’ятдесятих, вигулькнув із новою силою. І деякі підрядники, які працювали в тюрмі, час від часу башляли начальству, я в цьому впевнений. Те саме майже точняк було з компаніями, чиє обладнання купили й поставили у пральні, майстерні номерних знаків і заводі для подрібнення руди, який побудували тисяча дев’ятсот шістдесят третього.

А ще наприкінці шістдесятих тут процвітала торгівля «колесами», і на цьому хтось із адміністрації добряче нагрів руку. Усі ці струмочки зливалися в чималу річку протиправного прибутку. То була не те щоб гора нелегальних баксів, які курсують у реально великих тюрмах: у «Аттиці» чи Сен-Квентині, приміром, — але й не мізер. І з часом ці гроші самі по собі стають проблемою. Їх не можна просто запхати в гаманець, а потім висипати жменю пожмаканих двадцяток і засалених десяток, коли хочеш зробити собі на задньому дворі басейн чи прибудувати до будинку флігель. Коли доходиш певної межі, то треба пояснювати, звідкіля в тебе бабоси… а якщо твоє пояснення когось не переконає, то рано чи пізно сам дістанеш номерок.