![Без козиря [збірка] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/1/5/3/7/bez-kozirya-zbirka-download.jpg)
Без козиря [збірка]
- Автор: Панч Пётр Иосифович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4771-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Без козиря [збірка]». Краткое содержание книги:
Темі громадянської війни присвячений перший роман Петра Панча «Облога ночі». Гордій Байда, шахтар з Донбасу, все своє життя довбав вугілля в забої і не цікавився політикою. Але настали тяжкі часи: в рідній Калинівці хазяйнують німці, а на владу претендують також більшовики, петлюрівці, гетьманівці. Як жити далі? Тим паче, що сини Гордія обрали різні шляхи: старший, Клим, червоноармієць, а молодший, Ілько, анархіст.
До книжки також включено повісті: «Без козиря», в якій описаний Брусиловський наступ російської армії, та «Голубі ешелони», що розповідає про трагедію петлюрівського офіцера Лец-Отаманова, який боровся за самостійну Україну, що мала стати за сестру всій Європі і Росії, але, як завжди, її намагаються віддати на поталу іноземним загарбникам.
— Гайка ослабла? Іди, іди!
Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:
— Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору — побалакаємо.
Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.
— Ви кликали мене? — торопко запитав Байда.
— Тобі чого?
— Це я, ніби кликали в контору.
— Байда?
— Атож!
— Ти що там, образив пана техніка?
— Тільки правду сказав.
— Так от за цю правду, а по-нашому — це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.
— То ість?
— Без усяких «то ість».
Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.
— Ви що? — запитав він у віконце. — Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…
— Спілка нам не указ, — гаркнув конторник, — а колдоговором можеш тепер піч розтопити.
— О!
— Факт!
— Подивимось. Ти почекай, Гордію, з розрахунком. Ми ще побалакаємо інакше.
— А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?
— Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.
— Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, — попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.
— Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.
Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.
— Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.
Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.
— Ну так чого ви хочете? — запитав він, вислухавши Гордія Байду. — Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.
— Хіба це образа?
— Ну, припустімо. Образили? Образили.
— А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.
— Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, — слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.
— Дозвольте, — вмішався вже Семен Сухий, — ви тут більше ніж треба наприпускали і тоді робите висновки. Ловко, єй-єй! Спілка мусить захищати інтереси своїх членів?
Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:
— Припустімо, що мусить.
— Чому ж «припустімо», коли це так повинно бути?
— На вашу думку. А справді трохи інакше. Щоб захищати інтереси робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися з адміністрацією, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тоді захищати інтереси своїх членів.
Переконливіше бути не могло, і голова, переможно глянувши на наївних прохачів, плюхнувся на стілець.
— Зрозуміли?
— Так вас ще ж не розігнали, ну і захищайте! Робітника скривджено! — І Семен Сухий вилаявся.
— А вам хочеться, щоб нас розігнали? Ви чули, що я вам сказав: щоб захищати, треба сваритися з адміністрацією…
— А коли ми будемо сваритися, — в тон йому, надтріснутим голосом продовжив Семен Сухий, — тоді нас розженуть. Сволота ви, сволота! — враз вибухнув він гнівом, і біляве, забруднене сажею обличчя спалахнуло. — Розміняти вас треба, а не розігнати. Ходімо, Гордію!
— Та чекай, як ходімо? З чоловіком треба уважно поговорити.
— З оцим голомозим?
Голова спілки, ніби підколотий шилом, завертівся на стільці:
— Яке ти маєш право? Хочеш спровокувати, щоб нас розігнали? Минулося ваше…
— Ходімо, Гордію! Найшли, справді, з ким говорити. У нього ж і вуха заячі, не те що душа. Меншовицька наволоч!
Гордієві Байді не вірилося, що ґрунт так хутко утікає з-під його ніг. На спілку ж була вся надія. І він все ще намагався робити вигляд, що справу, безперечно, полагодить. Проте обурення його перейшло вже в неприємний, тоскний страх опинитися за ворітьми шахти, «стріляти» десь роботи в іншому місці.