Святі і грішні

Незабаром заходив у чотириповерхове приміщення правління колгоспу. Секретар-друкарка голови працювала. Друкувала якийсь документ. Двері кабінету шефа були відкриті. Не встиг Степан Іванович зробити Ліді пару компліментів, як його запросив до себе голова.

— Заходь, інструктор! — промовив.

Степан Іванович переступив поріг кабінету. Просторого, який був обставлений дерев'яними меблями, з килимовими доріжками на підлозі. За столом з натурального дерева, на чорному кріслі, що оберталося, сидів невисокий огрядний чоловік у білій, з короткими рукавами, сорочці.

Обличчям нагадував Леоніда Ілліча Брежнєва. Такі ж густі чорні брови, витягнуте, в глибоких зморшках обличчя. Правда, на відміну від колишнього Генерального секретаря походив на Колобка з казки. Що в довжину, що в ширину.

— Знаєш, мені глибоко наплювати — чи буде райком узагальнювати досвід по господарству, чи буде викривати недоліки, — продовжив голова розмову, розпочату по телефону. — Це зробить на мою репутацію такий же вплив, як місячне світло на зростання телеграфного стовпа.

— Секретарям райкому таку б позицію, — намагався згладити протиріччя Степан Іванович. — А то другий тиждень ізводять себе і мене.

— Звичайна мишача метушня, прикривають дупи, а ми як пили, так і будемо пити. Головне, голови не пропивати.

– І я про те кажу. З пияцтвом і алкоголізмом треба вести реальну боротьбу, а не рапортувати про успіхи.

— Наша репутація в іншому, — продовжив думку голова. — У колгоспі «Батьківщина» отримують більше трьох тонн молока від корови на рік, по п'ятдесят центнерів зерна з гектара, по шістсот — буряка. Завдяки чому ми досягли таких результатів? Завдяки дисципліні, тверезому способу життя. Ось на чому ти повинен сконцентрувати увагу.

Павло Якович встав з крісла, маленький, кругленький, вже в роках, але спокійний і впевнений у собі. Підійшов до дерев’яної стінки, витягнув з ніші коробок, дістав з нього товсту кубинську сигару.

— Будеш? — запитав Степана Івановича.

— Не курю.

Взяв зі столу запальничку, прикурив, розслаблено відкинувся на спинку крісла.

«Точно як у першого секретаря» — подумав інструктор.

— Що дивишся? — здогадався про його думки голова. — І Першому таке підігнав. Тепер другий проходу не дає, хоче собі. Дуже зручне крісло, благодать, особливо для людей похилого віку, на зразок мене.

Степан Іванович давно не палив. Після служби в армії, тому що лікарі суворо попередили: якщо хочеш жити, не кури і не пий. З першим покінчив досить швидко, а з другим ніяк не вдається зав'язати. Інструктор вловлював аромат кубинської сигари. Йому і самому захотілося затягнутися хоч разок, зловити кайф. Але все-таки придушив бажання. «Потім не зупинишся» — подумав.

— Ліда! — покликав, між тим, голова секретарку.

— Слухаю, Павло Якович, — зайшла до кабінету усміхнена молода жінка.

У темно-зеленому костюмі, в лакованих туфельках, з рум'янцем на круглих щоках, з модною короткою зачіскою.

— Посидь з нами. Сьогодні неділя як-ніяк.