Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Іммерман усміхнувся:
— Тепер уже й есесівці не беруть міст. Тепер і вони дають драла. Точнісінько, як ми.
— Е ні, не так. Ми не розстрілюємо й не палимо все, що трапляється на шляху.
Іммерман перестав чухмаритись і насторожився.
— Що це сьогодні з тобою? — запитав здивовано. — Раптом якісь людські інтонації прорізались? Не дуже розганяйся, а то почує Штайнбреннер і не розминутись тобі зі штрафною ротою. А сніг перед церквою тим часом осідає нижче! Руку вже видно аж по лікоть.
Зауер поглянув у бік церкви.
— Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.
— Хіба там цвинтар?
— Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Підчас останнього наступу наприкінці жовтня.
Зауер схопив свій казанок:
— А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помиї.
Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам’яніле волання про допомогу.
Командир роти Рає зупинився.
— Що воно там таке?
— Якийсь мужик, пане лейтенант.
Рає придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.
— Це не росіянин, — сказав він.
Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв передним струнко — дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. «Йолоп, — думав він. — Базікало!»
— Нехай його витягнуть, — звелів Рає.
— Слухаюсь!
— Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!
«Ганчірка, — думав Мюкке. — Уже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мерців!?»
— Це німецький солдат, — сказав Рає.
— Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.
— Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.
Рає попростував до своєї квартири. «Самовпевнена мавпа, — думав Мюкке. — Має піч, теплу хату ще й залізного хреста1 на шиї. А в мене чортма навіть залізного хреста першого ступеня. А я ж заслужив його не менше, ніж цей усі свої брязкальця».
— Зауере! — гукнув він. — Іммермане! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребере! Гіршмане! Бернінгу! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець — поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!
Підійшов Штайнбреннер.
— Об заклад? — перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності. — На скільки?
Мюкке на мить завагався.
— На три карбованці, — сказав нарешті. — На три окупаційні карбованці.
— П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.
— Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.
Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.
— Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?
Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Усі знали, що той стовідсотковий нацист.
— Добре, добре. — Мюкке дістав із кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. — Сигарету?
— Можна!
— А фюрер не курить, Штайнбреннере, — недбало кинув Ім-мерман.
— Стули писок!
— Сам стули!
— Ти тут, видно, розжирів! — Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії. — Мабуть, уже все позабував, га?
Іммерман розсміявся:
— У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.
— Годі патякати! — сказав Мюкке. — Треба копати. Наказ командира роти.
— Ну що ж, почнемо! — Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
— Відколи це в наряді курять? — запитав Іммерман.
— Ми не в наряді, — роздратовано заявив Мюкке. — Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
— Це не росіянин, — сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.
1
Залізний хрест — орден у німецькій армії. (Тут і далі прим, перекл.)