![За мости відповісте… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/7/4/6/za-mosti-vidpoviste-uk-download.jpg)
За мости відповісте… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «За мости відповісте… [uk]». Краткое содержание книги:
До циклу «Жахливе місто Z…» входять такі оповідання: «За мости відповісте», «Той самий закрут греблі», «Чорна магія для «чайників», «Трамвай, що заблукав», «Тут вони танцюють», «Ти тільки простягни руку», «Страшний мобільний телефон».
Моя газета, треба віддати їй належне, стояла трохи осторонь цього бедламу. Хоча мого нарису, де я описував акцію голодування в Києві за рятунок Острова, редактор не прийняв.
«Пиши, — сказав, — про літаючі тарілки. Отой нарис про НЛО над Петрівкою у тебе вийшов незле.»
Редактор був патріотом, і навіть вів в нашій газеті україномовну сторінку. Але він добре знав, які «бабки» зав’язані на цьому будівництві. Люди, які вклали кошти в ці мости, мали змогу заткнути непокірним роти і через меншу суму. І не тільки редактору провінційної газетки.
Президент будівництво дозволив… Дозвіл підписав і директор заповіднику, великий природолюб, автор кількох розчулених книг про Острів…
В самий розпал історії з мостами археологи відкрили в районі майбутнього будівництва поселення чотирьохтисячолітньої давности.
Посередині селища колись був камінний храм. А трохи віддалік — поховання.
І саме сюди мала стати свого часу «лапа» мосту.
Ось тут — то воно й почалося, «очєвідноє — нєвєроятноє».
Одним з моїх журналістських здобутків було вміння підтримувати добрі стосунки з героями своїх нарисів. Часом це могло дати цікаву інформацію. А часом — просто дружні відносини.
Якось я спускався в каналізацію з діггером, котрий «по життю» працював слідчим у кримінальних справах. Пікантність ситуації полягала в тому, що ці дві лінії його життя не перетиналися. Ні його колеги, ні приятелі — екстремали не знали про подвійне життя цього чоловіка. Я сам дізнався випадково. Коли ото мене замели в КПЗ, запідозривши в осквернені могил з метою продажу «на метал» сталевих огороджень, вкрадених на Листопадовому цвинтарі.
Віктор, ім’я я звісно змінив, виручив мене. І з того часу ми потоваришували.
Якось я був у нього в гостях. Віктор жив самотою — дружини у ментів довго не затримуються. А особливо — у ментів з екстремальним хобі.
Мова зайшла за мости та Острів, бо якраз тоді ця тема набрала найбільшого розголосу.
— Маєш рацію, — сказав Віктор, коли я виголосив перед ним промову про енергетичну цінність заповідника, — Острів це навіть не флора з фауною… І не тільки історія… Це Сила…
Коп, як я дражнив Віктора на американський штиб, добув з письмового столу зошит, з якого стирчали газетні вирізки і ще якісь друковані папірці.
— Ось подивись, — сказав, — вісімнадцяте століття… Російська армія веде турецьку війну… Солдати рубають дерева, перекопують Острів редутами. Якраз у районі Святилищ… Починається чума… Хто не втік, той помер…
Я слухав з цікавістю. Знав, що просто так Віктор не завів би цієї розмови.
- Імператриця дарує Острів Потьомкіну. Той збирається будувати тут палац… Швидко по тому раптово помирає в дорозі…
Коп знову зашелестів папірцями.
— Німці — меноніти… Жили на Острові близько ста літ… Покинули його, бо, за словами одного з керівників громади, «не мали ні в чому щастя».
Знову шурхіт папірця.
— Архітектор Вознесенський… Побудував мости через Острів… Мости… Через місяць опісля закінчення будівництва чи — то помер, чи — то наклав на себе руки.
— Попередній міський голова, — продовжував Коп опісля паузи, — активно пробивав ідею нових мостів… За будівництво пропонував розплатитись з інвесторами землею Острова… Помер… дуже загадково. Принаймні, пів-міста впевнено, що його отруїли.
Коп закрив зошит. Сказав тихо:
— Це лише те, що на поверхні. Я маю більше інформації.
— Чого це раптом ти зацікавився мостами? — спитав я.
— Це не для преси, — буркнув Коп. Я зітхнув.
Але у мого приятеля видно свербів язик.
— Тільки тобі… І не для друку. Вбито двоє людей. Будівник і сторож. Обоє — протягом тижня, в один і той самий час, близько півночі. Сторож був на своїй зміні, будівник затримався у друга, також сторожа. Обом відрізано голови.
— Чого? — перепитав я ошелешено.
— Голови відтято холодною зброєю, можливо великим ножем, або шаблею, — продовжував спокійно Коп, — дуже гострою, за словами мед експертів — ідеальний зріз… Після смерти вони ще йшли… без голів… Тіла знайшли у кільканадцятьох метрах по сліду крови.
— Охрініти! — вирвалося у мене, — просто кіно «Горець»… Залишиться тільки один…
— Ти, журналюго, дурний, — серйозно мовив Віктор, — Це люди… У них родини…
— Та в’їхав я… Але ж це означає…
— Третій випадок, — продовжував Віктор, — на щастя не закінчився смертельно. Директор заповідника затримався на роботі… На нього напали в приміщенні музею… За його словами він бачив в руці у нападника довгого ножа, навіть більше — щось схоже на шаблюку. Врятувало його те, що він встиг зачинитись у кабінеті. Нападник двері вибивати не став. Потерпілий говорить, що чув якісь голоси, але в тому не впевнений. Нападав на нього один… невисокий, з довгим волоссям… Це все, що він встиг роздивитись. Про попередні випадки директор нічого не знає, як і не знає ніхто… Нам наказано мовчати. І ніяких контактів з пресою.