Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Автор: Гаґеруп Клаус
Год: 2006
Язык: украинский
Год: Теза
ISBN: 966-8317-92-0
Переводчик: Галина Кирпа
Жанр: Прочая детская

Электронная книга - «Маркус і Діана. Світло Сіріуса». Краткое содержание книги:

Більшого страхополоха, ніж Мавпус, на світі не було. Це він, тобто Маркус Сімонсен, до смерті страшився висоти й темряви. Це він, Маркус Сімонсен, був певен, що з’явився на світ для того, щоб його вдарила блискавка. Це він, Маркус Сімонсен, боявся павуків, собак і майже всього того, чого можна було на цьому світі боятися. А найдужче — дівчат.
Проте коли Маркус вдає із себе фана й пише листи відомим людям, то ніби перевтілюється. Тепер він не Маркус Сімонсен — він стара-престара осліпла бабуся, чи спортивна зірка, дискваліфікована за допінг, чи самотній мільйонер…
Ця книжка — перша в серії про непередбачуваного тринадцятирічного Маркуса — набула шаленого успіху у світі.

Перейти на страницу:

— Не звикну.

— Звідки тобі те знати? Я лише зараз до такого вдався.

Такі суперечки Маркус і Сіґмунд могли провадити годинами. Хлопці один одному щось чудно доводили, тоді заплутувалися в тому й робили найнесподіваніші висновки. Нікому, навіть їм самим, було невтямки їхнє товаришування. Вони були такі різні, як небо й земля, і, може, саме через те й товаришували.

* * *

Маркус мешкав у червоному дерев’яному будинку за кілька кілометрів од школи. Вони перебралися на околицю міста два роки тому, ще до маминої смерті. В нього не було ні сестри, ні брата, але він мав фантастичну колекцію автографів. Атож, він збирав автографи. Справжні автографи. Зустрічаючи відомих людей на вулиці, Маркус дуже боявся просити в них автографи, тому писав їм листи. Сотні листів — чудернацьких, змістовних, сповнених лукавства і захоплення. Коли він водив ручкою по аркушу паперу, то ввесь страх мовби вітром здувало, а найдивніше було те, що в своїй брехні він просто не знав міри й так уживався у вигадки, що майже вірив у написане. Він навіть не червонів, коли писав знаменитому письменникові таке:

Я сиджу в своєму кріслі-гойдалці, обливаюся слізьми. Я вдова вісімдесяти чотирьох років. Майже сліпа, тож не можу читати Ваших поезій. Але я попросила свого внука, малого кучерявого Маркуса Сімонсена, щоб він мені їх прочитав. Мушу сказати, що вони блискучі. Досі мені найбільше подобався Верґеланн,[2] але тепер, очевидно, моїм улюбленцем будете Ви. Річ у тім, що малий Маркус збирає автографи. Принаймні я не перебільшу, якщо скажу, що нічого любішого за цього хлопця в моєму житті немає. Чи не могли б Ви, дорогий Улафе Стейнґрімссоне, надіслати йому свій автограф? Ви неабияк потішили б цим і молоде, й старе серце! Я витратила трохи грошей зі своєї пенсії, щоб купити марку й конверт, і сподіваюся, що Ви мене не розчаруєте.

З дружнім вітанням

Ауд Сімонсен (84 роки)

P. S. Бажаю Вам отримати Нобелівську премію, якої Ви, щиро кажучи, заслуговуєте.

Або комусь із зірок спорту:

Вітаю з перемогою в норвезькому чемпіонаті. Ви стрибаєте, долаючи бар’єри, мов та пантера. Що там проти Вас первісна людина! А ніщо! Річ у тім, що я також готувався до бігу з бар’єрами. Ви, певно, не чули про мене, бо я таки не дійшов до лінії старту. Ладен побитися об заклад, що Вам кортить знати причину. Відповідь проста: допінг! Як Ви гадаєте, хто мене до того спонукав? Мої батьки. Їм хотілося зробити з мене олімпійського чемпіона. А натомість перетворили мене на руїну. Я вже ніколи в житті не здолаю жодного бар’єра. Єдине, що мені лишається, так це збирати автографи своїх товаришів-спортсменів, тож я Вам і пишу. Ви, Турмуде Юнсене, завжди були моїм ідеалом. Якщо Ви надішлете мені свій автограф, я зможу його брати в руки й тішитися ним тоді, як до мого серця підступатиме гіркота, а це трапляється досить часто.

Шлю Вам спортивне вітання,

Маркус Сімонсен. (18 років)

P. S. Нехай Вам щастить отримати олімпійську золоту медаль, якої я вже ніколи не здобуду.

Маркус писав купи таких листів і майже завжди отримував відповіді. Стіни в його кімнаті були обліплені світлинами знаменитих людей цілого світу, а в шухлядах комода лежало повно листів із автографами та підбадьорливими словами. Все те тішило обох — і сина, й батька, який колекціонував марки, до сьомого поту трудився в конторі й був такий самий страхополох, як і Маркус. Власне, їх обох різнив лише вік, у всьому іншому вони були схожі, мов дві краплі води. З однаковими на колір чубами, з однаковою вайлуватою ходою і однаковим видом окулярів. У вічі впадала єдина відмінність: Маркус був худенький, а Монс Сімонсен гладкий. На роботі його називали Кротом. Маркус про те не знав, одначе й батько не знав, що сина прозивали Мавпусом.

* * *

Усе почалося з туристського походу їхнього класу. Походу в гори, про який учитель Скуґ оголосив на уроці норвезької мови: мовляв, цією приємною для всіх мандрівкою ми й закінчимо 6-Б клас.

— А потім ви поповните лави юного покоління, де хлопчики вчитимуться бути чоловіками, а дівчатка жінками.

— З пипками й місячними, — півголосом докинув Рейдар, проте вчитель Скуґ удав, ніби не почув його репліки, оскільки був людина миролюбна й уникав усього неприємного.

— Дівчатка розвиваються раніше за хлопців, — сказала Еллен Кристина.

— А от і ні, — жваво заперечив Пер Еспен. — Он Рейдар уже обріс волоссям і вгорі, й унизу, а у вас ні в кого ще й не проклюнулося.

Маркус і кілька дівчаток почервоніли мов жар, та Еллен Кристина не відступилася. Вона згорда зиркнула на Пера Еспена й зневажливо мовила:

вернуться

Генрік Арнольд Верґеланн (1808–1945) — класик норвезької літератури.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?