Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Так, я приїхала, щоби забрати тебе.
— У тебе нова сукня.
Йшов тисяча вісімсот вісімдесят п’ятий рік, і вона носила турнюр[1]. Сукня Емми була пошита з чорного оксамиту, з вузькими рукавами і похилими плечима, а спідницю прикрашали три широкі оборки. На голові вона мала чорний капор з оксамитовими стрічками. Жінка завагалася. Запитання, яке вона сподівалася почути, не пролунало, і її заготована відповідь не знадобилася.
— Не хочеш запитати, як справи у мами? — врешті-решт поцікавилася вона.
— Ой, я забув. Як мама?
Тепер вона була готова.
— У твоєї мами все добре і вона щаслива.
— Ох, я радий.
— Твоєї мами більше тут немає. Ти вже ніколи її не побачиш.
Філіп не зрозумів, що вона має на увазі.
— Чому не побачу?
— Твоя мама на небесах.
Вона почала плакати, і Філіп, так нічого й не зрозумівши, приєднався до неї. Емма була високою кремезною жінкою зі світлим волоссям і грубими рисами. Вона народилася в Девонширі та, попри свою багаторічну службу в Лондоні, так і не змогла позбутися різкого акценту. Від сліз жінка ще більше розчулилася і притисла малого до серця. Вона розуміла біду цієї дитини, позбавленої єдиної на світі безкорисливої любові. Те, що хлопчика доведеться віддати чужим людям, здавалося жахливим. Утім, уже за мить Емма зібралася.
— Твій дядько Вільям не може дочекатися зустрічі з тобою, — повідомила вона. — Біжи попрощайся з міс Воткін, і ми повернемося додому.
— Я не хочу прощатися, — заперечив хлопчик, інстинктивно намагаючись приховати сльози.
— Гаразд, тоді біжи нагору і забери свій капелюх.
Він так і зробив, а коли спустився, Емма вже чекала на нього в коридорі. У кабінеті за їдальнею Філіп почув голоси. Він зупинився. Хлопчик знав, що міс Воткін та її сестра розмовляють із друзями, і йому — дев’ятирічній дитині — здалося, що ті пожаліють його, якщо він зайде.
— Думаю, я все ж піду й попрощаюся з міс Воткін.
— Гадаю, так буде краще, — погодилася Емма.
— Піди і скажи їм, що я йду, — попросив малий.
Йому хотілося якнайкраще скористатися нагодою. Емма постукала і зайшла до кімнати. Філіп почув, як вона сказала:
— Панич Філіп хоче з вами попрощатися, міс.
Розмова раптово стихла, і Філіп покульгав до кабінету. Генрієтта Воткін була огрядною червонощокою жінкою з фарбованим волоссям. У ті часи фарбоване волосся привертало увагу, тож удома хлопчик чув чимало пліток, коли його хрещена мати змінювала колір зачіски. Вона жила зі старшою сестрою, яка мовчки примирилася зі своїм літнім віком. У сестер гостювали дві незнайомих Філіпу пані, які зацікавлено на нього дивилися.
— Моє бідолашне дитя, — сказала міс Воткін, розкриваючи обійми.
Вона заплакала. Аж тепер Філіп зрозумів, чому його хрещена мати не обідала і вдягнула чорну сукню. Сльози заважали їй розмовляти.
— Я мушу повертатися додому, — нарешті озвався хлопчик.
Він вирвався з обіймів міс Воткін, і вона ще раз його поцілувала. Потім Філіп підійшов до її сестри і попрощався з нею. Одна з незнайомок попросила дозволу поцілувати його, і малий серйозно погодився. Попри сльози, він сповна насолоджувався викликаним переполохом; хлопчик радо залишився би трохи довше, аби всотати це відчуття, але здогадався, що заважає, тому сказав, що на нього чекає Емма.
Він вийшов з кімнати, але покоївка саме спустилася вниз, аби потеревенити у підвалі з подружкою; тож Філіп чекав на неї на під’їзній доріжці, як раптом почув голос Генрієтти Воткін.
— Його мати була моєю найкращою подругою. Я не можу змиритися з думкою, що вона померла.
— Тобі не слід було йти на похорон, Генрієтто, — озвалася сестра. — Я знала, що ти засмутишся.
Утрутилася одна з незнайомок:
— Бідолашний маленький хлопчик, страшно стає від самої думки, що він залишився геть один на цілому світі. Я помітила, що він кульгає.
— Так, він клишоногий. Його мати так сумувала через це.
А тоді повернулася Емма. Вони зупинили двоколісний екіпаж, і нянька пояснила кучеру, куди їхати.
3
Коли вони під’їхали до будинку, де померла місіс Кері, — на похмурій, респектабельній вулиці між Ноттінг-Гілл-Ґейт і Гай-стрит у Кенсінґтоні — Емма відвела Філіпа до вітальні. Там його дядько писав листи-подяки за надіслані вінки. Один із них не встиг прибути до похорону і тепер лежав у картонній коробці на коридорному столику.
— Це панич Філіп, — оголосила Емма.
Містер Кері повільно підвівся і поручкався з хлопчиком. Після секундних роздумів чоловік нахилився і поцілував малого в чоло. Зросту дядько був трохи нижчого за середній, мав схильність до гладшання і зачісував довге волосся на голові так, аби приховати залисини. Риси чисто поголеного обличчя були правильні, й легко було уявити, що в юності чоловік виглядав привабливо. На годинниковому ланцюжку містер Кері носив золотий хрестик.
1
Модна в кінці XIX ст. частина жіночого туалету у вигляді подушечки, яка підкладалася під сукню нижче талії для надання фігурі пишності. (Тут і далі прим. перекл.)