Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Залишилося десять хвилин. Через десять хвилин на мене чекають у Фінському посольстві. Що ж мені робити? Спіймати таксі — якось начебто занадто екстравагантно. Знати б, у скільки це обійдеться. Може, в сотню, а може, в сотню з гаком. А у мене зараз скрутно з грошима; тобто, правду кажучи, я майже без грошей; мабуть, якраз і вистачить прокататися разок на таксі. Дорога попереду чекає неблизька, посольство знаходиться зовсім в іншому районі, без перебільшення — на протилежному кінці міста, мені треба потрапити із західної околиці на східну. Взагалі-то Осло не таке вже й велике місто, дехто навіть вважає його просто маленьким, особливо враховуючи той факт, що це столиця цілої країни, тобто Норвегії. Та, як-не-як, в Осло проживає — дайте подумати — десь близько півмільйона людей, ну, плюс-мінус скількись іще, а це немало, як на мене, то зовсім немало. В Осло багато будинків. І вулиць. Місто розширюється. Іноді чимала, відстань набирається. Трапляються такі відрізки, що мимоволі помітиш різницю, наприклад між сходом і заходом, вона не така вже маленька, щоб від неї відмахнутися. І щоб дістатися з одного місця в інше, потрібен час, особливо якщо без авто; у мене-то автомобіль є, та він зник; очевидно, вкрадений, подумав я знову, отож практично я людина без авто, а сам ось уже скільки часу тут прохолоджуюсь та дарма гаю дорогоцінний час, розмірковуючи, як мені вчинити. Давно пора спіймати таксі. Якби я був спритнішим, то відразу ж стрибнув би у трамвай, щойно виявилося, що автомобіль зник, а я ніби остовпів, засмутився і ні туди ні сюди — справді, ніби закляк. Ну а хто б на моєму місці не почувався так само? Це ж авто! До авто звикаєш, з роками воно стає ніби членом сім’ї, а для мене, безсімейного, другом. Я підкликаю таксі і сідаю. Зазвичай я рідко користуюся таксі. Коли треба, я волію пройтися пішки. «До посольства Фінляндії», — кажу я водію. Йому довелося діставати дорожній атлас, такий же, який лежить, чи лежав, у мене в авто, — чудовий атлас, вулична сітка Осло зображена на ньому дуже детально, включаючи кілька передмість. Шофер шукає на плані посольство. Він перевертає карту догори ногами, крутить шиєю. Нарешті сповіщає: «Вулиця Томаса Хефті» — і рушає з місця. «Тисни на газ!» — кажу я ніби жартома, та в той же час так, щоб водій зрозумів — насправді я цілком серйозно. Він елегантно повіз мене тими вулицями, якими потрібно, котрі відомі лише таксистам, соромлячи мою упередженість, і водночас розповідаючи про Томаса Хефті. Мовляв, Томас Хефті був справжнім майстром на всі руки, свого часу багато зробив для розвитку бездротового телеграфу, до того ж був політиком та членом Міжнародного олімпійського комітету, і чимало чого іще, про що я раніше ніколи не знав і не чув, для мене в новину і ці факти, і те, що таксист розповідає мені про щось інше, окрім підвищення цін на бензин. Ще він розповів, наприклад, про те, що з лікарні Уллевол втекла сомалійка з резистентною формою туберкульозу. А ти розумієш, що це означає, приятелю? Це означає, що коли ти з нею зустрінешся, то все, тобі гаплик! Лягай і вмирай! Ми їм дозволяємо проживання в країні, витрачаємо на них гроші, тоді як наші старенькі валяються в коридорах. Це ж як повінь, — вона все затоплює, і в повітрі носяться зміни, все змінюється, а вода піднімається все вище, і все тече, і треба якось випливати.