Механічний апельсин
- Автор: Берджесс Энтони
- Язык: украинский
- Переводчик: Александр Буценко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Механічний апельсин». Краткое содержание книги:
— То що ж далі, га?
Ввімкнули стерео, і виникло враження, ніби голос співачки-чувачки пєрєлєтает з одного кутка бару в інший, здіймається до стелі, знову падає на підлогу, кидається від стіни до стіни. Берті Ласкі прохрипіла стару пісеньку «Ти стираєш з мене фарбу». Одна з трьох цип біля стойки — та, що в зеленій перуці, — почала надувати й утягувати під «музичку», як вони називали те виття, своє черевце. Я нарешті відчув укол від «бритвочок» у старому доброму молоці й тепер був ладен зіграти в очко. Тож дзявкнув по-собачому:
— Гайда! Гайда! Гайда! — І зацідив кулаком свого сусіда, який усе ще щось белькотів. Я жєлєзно заліпив йому в ухо, одначе він тільки байдуже провадив далі:
— Телефонний алкоголь, коли фарфаркулюль одержує рубадубдуба… Згодом, коли він прийде до тями, йому, безперечно, болітиме забите місце.
— Куди гайда? — спитав Джорджі.
— Та так, пройдемось, братва, позиримо, що трапиться по дорозі. Отож ми випхалися в глупу зимову ночку, спустилися бульваром Маргдніти, повернули на Бутбі-авеию і там знайшли те, чого шукали, — крохотноє посміховисько для початку. Це був схожий на шкільного вчителя тремтливий старпьор в окулярах, який хапав ротом холодне нічне повітря. Під пахвою він ніс книжки, в руці тримав чорну парасольку і вийшов з-за рогу, де було публічне бібліо, щодо нього в ті дні піпли майже не ходили. Загалом, коли сутеніло, в місті рідко можна було зустріти типового обивателя, бо полісменів поменшало, але вистачало бешкетних мальчіков, тож схожий на вчителя чєловск був єдиним перехожим. Ми ввічливо подрулілі до нього, і я сказав:
— Вибачайте, друже.
Коли він завважив, як ми четверо спокійно, ввічливо й усміхнено підходимо до нього, то трохи здрейфив, одначе голосно, як учитель, і намагаючись приховати іспуг, відповів:
— Так, прошу. Що вам завгодно?
— Бачу, у вас під пахвою книжки, друже, — провадив далі я. — В наш час зустріти людину, що й досі полюбляє читати, приємна несподіванка.
— Он як? — здивувався він і аж затремтів. — Розумію. Він подивився на кожного з нас по черзі й побачив, що стоїть посеред гурту веселих, ввічливих хлопців.
— Так, — підтвердив я. — Я б із величезним інтересом подивився, з вашого дозволу, на книжки, які ви оце тримаєте під пахвою. Над усе на спі ті люблю гарну чисту книжку, братику.
— Чисту? — перепитав він. — Чисту?
Цієї миті Піт вихопив у нього три книжки й бистро роздав їх нам. Кожен із нас, окрім пришелепкуватого Дима, одержав по книжці. У мене в руках опинилась «Елементарна кристалографія». Я розгорнув її і зауважив:
— Чарівно, високий клас!.. А це що таке? — раптом перелякано вигукнув я. Яке брудне ругатєльство, соромно навіть дивитись! Ти розчарував мене, братику, такого я від тебе не сподівався.
— Але ж… — спробував заперечити учило. — Але ж, але ж…
— А тут, — підхопив Джорджі, — на мою думку, вже справжня бридота! Одне ругатєльство починається на «х», а друге — на «п». — Він тримав у руках книжку під назвою «Чудо сніжинки».
— Еге ж, — і собі докинув недоумкуватий Дим, що саме посмотрсл через Пітове плече і, як завжди, передав куті меду. — Ондечки розповідається про те, що він із нею зробив, ще й намальовано. То ти, — просичав він, — просто старий розбещений крутій!
— І це в твої роки, друже!.. — дорікнув я і став роздирати книжку, яку тримав у руках.
Решта заходилися робити те саме зі своїми книжками. Дим із Пітом шматували «Ромбоедричні системи».
— Постривайте! — закричав древній учило-мучило. — Це ж не мої книжки, — це власність муніципалітету! Справжнє неподобство! Вандалізм! — І ще щось в етом роде. Він навіть спробував був відібрати в нас книжки. Зворушлива сцена!
— Ет, то ти заслуговуєш, щоб тебе провчили, братику, — зауважив я.
Та «Кристалографія» мала дуже міцну оправу, старовинну, виготовлену за тих часів, коли вєщі робили ще навічно, і розірвати її було дуже важко. Тоді я почав видирати сторінки й жбурляти їх жменями, наче величезні сніжинки, на старпьора, який усе волав, і решта нас зробили те саме — Димчик ще й ударив, як той блазень, у закаблуки.