Горпина
- Автор: Вовчок Марко
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- ISBN: 978-1-387-75299-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Горпина». Краткое содержание книги:
Издательские переплеты. Сохранность хорошая.
В сокровищнице отечественной культуры литературное наследие писательницы Марко Вовчок (1833-1907) занимает почетное место. Свыше пятидесяти лет своей жизни она посвятила литературному творчеству.
В настоящий трехтомник выдающейся украинской писательницы включены вошли избранные произведения.
Том I
Положила Горпина дочку в колисці, перехрестила та й пішла плачучи.
Як там її лаяли, як на неї сварились — і не слухає, аби їй до вечора дождати!
Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечір. Біжить вона додому, біжить… Убігла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
IV
— Тату! — крикнула.
— А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрімав. Мала спить і досі.
Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. Старий ізнов задрімав.
— Світла! Світла дайте! — скрикнула. — Тату! Світла! Старий викресав огню. «Що се з нею подіялося?» — думає, та як засвітив, глянув, так і прикипів на місці.
Стоїть серед хати Горпина, аж почорніла і страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина.
— Дочко, — промовив старий, — дочко!
— А що, — одмовляє, - бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не кричить!
А далі як заплаче, як затужить, — де ті й сльози беруться! Так і ллються струменем.
Почули люди, прибігли, говорять, вмовляють. Вона мов і не чує, і не одірвуть од дитинки. Чоловік ходить сам як не при собі; свекор аж занедужав.
Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали квітками пахучими та зіллям.
— Горпино, — кажуть, — дай дитину.
Не дала. Сама обмила її й положила. Час уже й нести, а вона стоїть — дивиться.
Люди до неї говорять — не чує, не слухає.
Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тоді вперше округи, перехрестилась і собі пішла. Куди люди не ступлять, і вона слідком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. І в церкві достояла мов спокійна, та як стали ховати, боже мій милий! так і кинулась за дитям у яму. Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу.
Хорувала вона тяжко тижнів ізо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умі. Цілісінький день ходить мовчки та городній мак ізбирає; а спитати, нащо? «А се, — каже, — для моєї дитинки».
Взимку то все плаче: «Нема маківокі Чим мені донечку рятувати!»
Аби почала перша маківочка бриніти, вже й угледить, і зараз вирве й любує єю, не натішиться. То ще діло робить, порається, а тільки зацвітуть маки в городах, вона й хату покине і не вийде з тих маків. Ідеш понад городами, то й бачиш: сидить між повними маківками в білій сорочці, гарно убрана, у намисті, й сама ще молоденька, — тільки як крейда біла; сидить та перекидається маківочками, і всміхається, як дитина… А маки процвітають, і білим, і сивим, і червоним квітом повно.