В казематі

І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: — Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід-сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий. І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють, Широкії твої віти Діти обірвуть. — Вранці-рано на калині Пташка щебетала, Під калиною дівчина Спала, не вставала. Утомилось молодеє, Навіки спочило… Вставало сонце з-за могили, Раділи люде, встаючи. А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала, ждучи.