У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ
- Автор: Дмитрик Іван
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ». Краткое содержание книги:
Іван Дмитрик розповідає здебільшого про свою сотню (число її польової пошти було У-94), хоч не бракує в його споминах інформацій і про інші відділи УПА, які діяли, якщо не постійно, то деякий час, у тому самому терені.
Автор починає розповідь від свого першого дня в рядах УПА. На Лемківській землі безладдя — відступають німці, наступають радянські війська. На тлі цього хаосу різко контрастує добра організація і продуманість дій УПА. Ми бачимо, як творяться сотні, курені, як їх забезпечують харчами, як відбувається підготовка до переходу фронту і сам перехід: з табору на Буковім Берді дві і пів тисячі війська з великим обозом за три тижні переходять форсовним маршем фронт без одної жертви. Автор доводить, що цей перехід був можливий тільки завдяки підтримці українського населення і розвідчій службі ОУН, яка знала про кожний рух ворога.
— Сину мій, сину, чи ще доведеться мені тебе побачити?
Вона, немов, відчувала, що я вже не повернуся. Не вгадала лише, бідолашна, своєї гіркої долі. її вивезли на Сибір і там закінчилося її життя. Хоч остання зустріч з батьками пригнобила мене, я таки не змінив свого рішення зголоситися в ряди Української Повстанської Армії.
Тим часом 28 липня прийшла вістка, що Перемишль зайняло радянське військо. В Бірчі постала метушня і паніка. Скориставши з принагідної фіри, я поїхав до Добромиля. Тут, як і в Бірчі, люди поквапно готувалися до втечі на Захід.
У Добромилі мені не вдалося нав'язати зв'язку з УПА. А тому що артилерійські набої вже розривалися за містом, я з знайомими подався до Коростенка.
Дорога була дощенту забльокована німецькими військовими транспортами. Вояки виснажені і невиспані та такі брудні, що ледве було видно очі з-під пилюки, волоклися, наче тіні по шляху. Вони нічим не нагадували тих, що в 1939 році маршували на Польщу, ані тих, що в 1941 році йшли на СРСР. У тій збиранині, що втікала тепер панічно на Захід, не було вже тих загартованих, енергійних, рухливих вояків, що тоді. Дух войовничости давно вже вивітрився із цієї, здавалося, непереможної армії.
В Коростенку я зустрівся з хлопцями, які довший час мали зв'язок з УПА і тепер тільки чекали доброї нагоди, щоб шмигнути до лісу. Якраз тоді німці дали наказ вивозити харчі на Захід і з тією метою видали поліції вози й коні, щоб вантажити продукти.
30 липня, пів до четвертої ранку, наша валка, що нараховувала понад тридцять возів, переїхала через села Трійцю, Ямну Горішню й Долішню до Арламова. Тут, на розпорядження місцевого підпільного керівництва, ми вивантажили все добро, поховали його по криївках, а тоді повернулися до Ямни Горішньої, де вже було більше таких, як ми.
У селі рух не вгавав ні вдень, ні вночі. Постійно прибували менші й більші, краще й гірше озброєні групи, що покрутившись по селі, знову кудись відходили. Вони були одягнені в різні мундири — німецькі, мадярські, чеські, словацькі, італійські, червоноармійські. Було між ними також чимало у цивільному одягу. Це були частини УПА, для яких кінчалася боротьба з німцями, а починалася з більшовиками.
Безперервно гуділи літаки. Ночами освічували навколишній терен і скидали бомби. Вдень літаки, мов шуліки, спускалися низько над дорогами і сікли з кулеметів по автових колонах, возах з військом та цивільних втікачах, які з клунками на плечах "відривалися" від фронту, що наступав їм на п'яти. В такому хаосі треба було мати сильні нерви, щоб прийняти тверде рішення.
Тим часом до Ямни Горішньої прибувало з усіх сторін усе більше і більше охочих до УПА, і за два дні нас було понад сто.
Серед нас поширилася вістка, що "новобранців" зорганізують в одну сотню і вишлють вишколювати на Лемківщину. Пізніше почали казати, що до нас приєднають одну чоту старих вояків УПА, які вже перейшли загальний вишкіл у Карпатах, а підстаршинський в Чорному лісі в околиці Станиславова.
Одного дня, коли я стояв на стійці, надійшов з села Арламова відділ таких чорноліських повстанців. Я спочатку налякався, подумавши, що це відділ мадярів, бо всі вони мали мадярські мундири.
З цікавістю і деяким зворушенням дивився я на цих загартованих вояків УПА. Обличчя їх були засмалені вітром і сонцем. Усі були добре одягнені, мали чимало різної зброї. У стрільців були рушниці та десятизарядки, у командирів папашки1 або німецькі чи мадярські автомати. Чота мала теж кілька німецьких і мадярських кулеметів та один радянський дехтяр.
1 серпня 1944 року оголошено збірку всіх новобранців. Але, як тільки ми зібралися на одному подвір'ї, стійки заалярмувапи, що до нас наближається німецький відділ. Командир дав наказ зайняти становища. Багато з новобранців ще не мали зброї, і вони сховалися по хатах. Чорноліський відділ вийшов перед село. З усього було видно, що це вишколена військова одиниця, яка знає, що треба робити під час несподіваного алярму. Проте, серед новобранців постало замішання і треба було чимало зусиль, щоб навести порядок. Багато між нами було й таких, які взагалі не знали, що робити із зброєю. Нарешті заведено порядок: ми залягли на полі під лісом, а чорноліська чота зайняла становище в яругах. Алярм закінчився без бою, бо німці пішли в інший бік.
В цей час німці вже не були страшні для нас. Гірша справа була з більшовицькими партизанами, які вештались по цих теренах і мали підтримку місцевих польських боївок. Великою допомогою в цій ситуації було те, що українське населення підтримувало нас і повідомляло про кожний рух більшовицьких партизанів і їх польських помічників.
Наступного дня, ще довго перед світанком, скликано другу збірку. До неї стало понад двісті новобранців і з десяток дівчат — санітарок та розвідчиць. До зорганізованої сотні зараховано майже 180 стрільців. Сотня складалася з чотирьох чот, по чотири рої в кожній. Рій начисляв десять стрільців, плюс ройовий. Людей, які не увійшли до сотні, призначено до інших ділянок підпільної діяльности.
Чоти і рої очолили переважно вояки з чорноліського відділу, але також і дехто з новобранців.
До нашого роя призначено з "чорнолісців" трьох вояків — ройового Дебрушку, який закінчив вишкіл у підстаршинській школі УПА "Оленів", ланкового і кулеметника. Дебрушка був дуже молоденький, говорив як панночка, тонесеньким голосом, але командир він був добрий, і ми його скоро полюбили. Хлопці жартували, що він замолодий до УПА і повинен ще триматися маминої спідниці, але він був уже не в одному бою і був загартований вояк, хоч і дехто з нас пройшов різні військові вишколи, організовані ОУН.
У прифронтовій смузі панував хаос. Ситуація була така, що ніхто з вояків не орієнтувався куди проходив німецько-радянський фронт; в одному місці більшовики загнались далеко на захід, в іншому ще трималися німці і не раз годі було знати, де більшовики, а де німці. Це й було причиною того, що наша новозорганізована сотня дістала наказ перейти на Лемківщину на вишкіл.
Почалися приготування до маршу. Нам наказано брати речі найконечніші і лише стільки, скільки зміститься у наплечник. У мене наплечника не було, тому я зробив його з шкіряної течки. До неї запакував найпотрібніші речі: трохи білизни, приладдя до голення тощо. Наказано теж знищити всі фотографії, щоб не попали в руки ворогові і щоб потім не потерпіли члени родини, які залишилися вдома. Я мав небагато знімок, але з жалем розлучався з ними. Деякі вояки не хотіли залишати своїх речей і пакували в наплечники все, що могли. Несли вони ці великі торби на плечах і виглядали, як навантажені верблюди. Про них хлопці казали, що вони несуть на плечах "Америку".
Сотенного командира тимчасово заступав командир Лис. Раптовий прорив фронту більшовиками утруднював підпільний зв'язок, і тому тимчасовий командир сотні мусів діяти за власною ініціятивою. Ще заки ми вирушили в дорогу, старшини і підстаршини перевели з нами короткий вишкіл, щоб навчити як поводитись під час маршу, на відпочинку, в лісі та при переході небезпечних місць.
Ми вирушили на захід 2 серпня 1944 року. З Ямни Горішньої ми помаршували повз села Грозьова, Лімна, Ліщава Горішня, Копці і Кузьмина. Селяни виходили назустріч і щиро вітали нас.
Цілий день падав густий дощ, і коли ми зупинилися на нічліг в селі Малий Борисів, усі вже добре перемокли і здорово потомились, особливо ті, що несли на плечах "Америки".
Наступного дня через села Креців і Рогатинка, а далі, через гору Дубрівка, ми дійшли до Березки і там заквартирували. Зв'язку й далі не було. Стрільці нарікали на свої тяжкі наплечники і почали вимінювати в господинь усякі речі на яйця, масло, хліб, аби тільки позбутися тягару.
По навколишніх селах вешталися більшовицькі партизани. Вони нападали на села, забирали харчі й худобу і грабували селян з усього, що їм попадало у руки. По українських селах більшовики стосували жорстокий терор за те, що населення відмовлялося співпрацювати з ними. Проте польське населення більшовицькі партизани трактували як своїх союзників. Поляків вони не тільки не грабували, але й роздавали їм добро, награбоване в українців, бо вони доносили більшовикам про все, що знали про УПА.