АМтм
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0921-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «АМтм». Краткое содержание книги:
AM™ — традиційний роман в новелах, а водночас — літературний ребус, друкований кубик-рубик, словесна гра, інтелектуальний ендшпіль і просто доміно.
_________
В авторській редакції
_________
Дизайнер обкладинки Юрій Іздрик
Я пробіг повз вовка, прохромленого мечем, повз супермаркет на фундаменті, повз обмінний пункт і вже потроху наближався до звалища, яке називалося вокзалом. Однак потрапив у плетиво якихось вуличок.
Це явно був той привокзальний лабіринт, у яких зазвичай губляться лохи-приїжджі й де точиться нелегальна торгівля, відбуваються кишенькові крадіжки, а на особливо упердливих чекають гадалки, наперсточники й фіктивні таксисти.
Ніхто на мене особливо не звертав уваги, але про те, щоб запитати дорогу, не могло бути й мови, тим більше що фенотипи перехожих ґвалтовно змінювалися в бік якоїсь перебільшеної потворності. Напочатку я думав, що це враження викликане манерою вдягатися — яскраве панківське лахміття, доповнене кольоровими фризурами, пірсінґом, татуюванням, — але згодом побачив, що тут переважають довгі носи, плескаті лоби, дебільні очі, слиняві роти — суцільна кунсткамера. Натомість будівлі були цілі, дарма що обшарпані — куди й поділися руїни. Ще одне свідчення того, що я заблукав, і то заблукав безповоротно. Найкраще було йти не зупиняючись, але в якомусь провулку я спіткнувся, і мене відразу оточили.
Цікаво, що міг означати той арктичний вовк? У тому, що він справжній, не виникало жодних сумнівів. Як і в тому, що меч — бутафорський.
Легенда про Нібелунгів?
Ще надто східно. Та й що говорить та легенда?
Друїди? Хто вони, оті друїди?
Шлях аріїв? Тоді де заєць? Де заєць, враг його візьми?
Я маю невротичну звичку час від часу перевіряти, чи не згубив, бува, найціннішого. Чи не вкрали мені. Мацаю у торбі чи в кишенях.
За цим заняттям мене й застають, як правило, злодії.
— Ого, ого, красівий какой, маладой, — тараторила одна із сіамських близнючок, хапаючи мене за руку, якою я саме намацував у торбі свої скарби. На голові у неї стирчали зелені клоччя. Її сестра, червона й гладко зачесана, висловлювалася стриманіше, з осудом:
— Не «красівий-маладой», дурепо, а гарний та юний…
— А ти мне, сука, не указ!
— Указ чи не указ, а я таки старша.
Товариство зареготало. Близнючки зрослися нижче пояса і мали на двох три ноги. Я здогадався, що це Полі-Ксена.
Поки вони сварилися, до мене звернулася лиса почвара з накладним носом:
— Похмелиш мене, солдатику?
Я з готовністю витяг зубрівку. Пляшка пішла по колу.
Якась дилда в шкіряній камізельці на голе тіло, зробивши затяжний ковток, виригнула:
— Оце, дєвки, кавалєр, бєз лішніх слов, бєз уговоров!
— А може, він ва всьом такий? — пропищала горбата карлиця й схопила мене за матню.
— Пашла вон, шавка нємитая! — відшила її дилда. — В тваю ванючу щєль только карандаши піхать.
Огрядне бабисько без видимих дефектів, але з бородою й бакенбардами вступилося:
— Ну а ти чьо виступаєш, башня Пізанская? В тебя-то вся пачка войдьот, вмєстє с точілкой.
— С мєханічєской! — заверещала радісно чи то Полі, чи то Ксена, видерши сестрі з голови зелене пасмо.
— Ей, аставь глаток, — загуділа якась істота без ознак статі, зате в сарі й хромових чоботях. — Прісасалась, шо піявка. — І відібрала в носатої залишки зубрівки.
А в тої ніс виявився справжнім. Цього не могло бути, таких носів не буває навіть у найгірших почвар, але шмарки, що збиралися на кінчику, свідчили про справжність інструменту. Та що там… все у цьому місті було справжнім! Полі з Ксеною, підтягуючи середню ногу руками, підтискали мене до стіни, а Пізанка, раптово здерши з себе камізельку, почала пхати мені в обличчя свої обвислі цицьки. Цицьки були обвислі настільки, що з ними можна було робити все що завгодно, принаймні задушити мене — легко. Але душити вона не хотіла.
— Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — примовляла вона, ніби пропонувала здуті повітряні кульки.
Десь унизу між нами крутилася карлиця, вочевидь знову добираючись до моєї матні, але грудні залози Пізанки заслоняли її цілком. Істота в сарі увімкнула магнітофон і почала репетувати, притопуючи чоботями по каналізаційному люку.
— Come on, — збиваючись із ритму, скандувала вона, — come on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…