Поза межами болю
- Автор: Турянський Осип Васильович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поза межами болю». Краткое содержание книги:
У виданні вміщено вибрані твори письменника. Повість-поема «Поза межами болю» вважається одним з кращих літературних творів, в яких змальовано першу світову війну і викрито капіталістичний лад, що її породив. Роман «Син землі» привертає увагу непримиренністю до соціального та національного гноблення, приваблює благородними почуттями і помислами головного героя. Окремим розділом представлено оповідання.
І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.
І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно кам'яне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни.
З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійності.
Та проте здається, що дух руїни не завершив ще свого діла знищення. Могутній володар тих диких безвістей — мороз скував і приспав його і все кругом закляв.
І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля — все нараз замовкло і скам'яніло.
Та серед цієї заклятої, скам'янілої тиші небес, хмар, гір і глибини царить якесь повне грози й таємне ожидания.
Хмари до хмар, гори до гір притулилися в німій тривозі і наче шепчуть до себе:
— Хтось небаром явиться...
Хто це буде? Що це буде?
Чи оркан струсне горами й безоднями?
І порве всі іскри життя, яке аж тут заблукало, в божевільний вир, і одним ударом усе загасить, усе розіб'є, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нічогості?
Вже довго вони блукають по албанських безвістях.
Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.
В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.
Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.
Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.
Тіло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.
Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж,
У них уже ледве видно сліди обличчя.
Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур'ян на розораній скибі.
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
— Смерть...
Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.
І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.
Шукають неба.
Та неба немає.
Тільки байдужа і скам'яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку: -
«Смерть».
Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.
І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.
І шукають у замученій душі світла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.
І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісїв.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.