Смок і Малий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: П. Шарандак
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Смок і Малий». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий журналіст, з власної волі залишає велике капіталістичне місто і їде до Аляски. Разом з своїм приятелем Малим, Смок веде привільне, але сповнене небезпек життя золотошукача. Хоч сміливців всюди супроводжує успіх, однак вони не шукають зиску. Заради врятування друга вони ладні пожертвувати не лише останнім доларом, а й власним життям.
Коли пароплав «Ексцельсіор» прибув з Аляски і привіз новини про клондайкське золото, яке звело з розуму всю країну, Кіт зробив досить легковажну пропозицію:
— Слухай, О’Гаро, — сказав він. — Ця золота лихоманка буде зростати. Повернуться дні 49 року. А що як і мені чкурнути туди, по матеріал для «Хвилі»? Я сам покрию витрати.
О’Гара похитав головою.
— Редакція не може обійтися без тебе, Кіте. Ти ж не закінчив ще свого роману. До речі, щойно я бачив Джексона. Завтра він вирушає до Клондайку і згодився щотижня надсилати нам інформацію. Я не пускав його, поки він не дав обіцянки. До того ж це нам нічого не коштуватиме.
Того ж дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу і здибався там з дядьком.
— Здорові були, дядечку! — привітався Кіт, сідаючи в шкіряне крісло та простягаючи ноги. — Призволяйтесь, будь ласка!
Він замовив коктейль, але дядько задовольнився лише слабким кларетом[1], що його він пив завжди. Старий глипнув з гнівним докором на коктейль, а потім на обличчя небожа. Кіт зрозумів, що дядько збирається давати йому чортів.
— Я поспішаю, — мовив Кіт квапливо. — Біжу на виставку Кейта, про яку мушу подати півшпальти.
— Що це з тобою? — запитав дядько. — Ти блідий, як мрець.
Кіт тільки застогнав у відповідь.
— Видно, скоро я матиму приємність ховати тебе.
Кіт сумно похитав головою.
— Лиш не давайте моє тіло на поталу хробакам. Краще спаліть мене.
Джон Беллю належав до того старого, суворого й загартованого покоління, яке в п'ятдесяті роки волами об'їздило безмежні прерії. В ньому була та сама витривалість і мужність, котру з дитинства гартувала боротьба за освоєння нових земель.
— Не так живеш, Крістофере! Мені соромно за тебе.
— Веселеньке життя, егеж? — засміявся Кіт.
Старий знизав плечима.
— Не печіть мене так очима, дядю. Хотів би, щоб це було від веселого життя. Розваги? Та я просто не маю часу!
— Що ж тоді діється з тобою?
— Переробився.
Джон Беллю зареготав.
— Невже?
Знову регіт.
— Людина — продукт оточення, — проголосив Кіт, вказуючи на дядькову склянку. — Сміх ваш рідкий і гіркий, як оте вино.
— Переробився! — глузував той. — Ти ж за все своє життя й цента не заробив.
— Б'юсь об заклад, що заробив. Тільки ні разу й цента не одержав, хоч заробляю п'ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.
— Малюнки, що їх ніхто не купує, чи, може, якісь інші дурниці? Ти вмієш плавати?
— Колись умів.
— А сидіти на коні?
— І це доводилось.
Джон Беллю з огидою чмихнув.
— Добре, що батько помер і не побачить таку гидоту, — мовив він презирливо. — Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не баба! Гадаю, він вигнав би з тебе ці мистецькі дурощі.
— Що тут вдієш! Тепер часи занепаду, — зітхнув Кіт.
— Я міг би зрозуміти й терпіти це, — люто наступав дядько, — якби тобі хоч щастило. А ти ж ще й цента не заробив, ні разу не виконав гідної мужчини роботи!
— Гравюри, малюнки, опахала… — запротестував Кіт.
— Партач ти і невдаха! Які картини ти намалював? Поганенькі акварелі та бридкі афіші! А чи відомі вони публіці, навіть тут, в Сан-Франціско?
— Ви забули. Одна з них висить в залі цього клубу.
— Мазанина! А музика? Твоя люба дурненька мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого з тебе не вийшло. Ти не заробив і п'яти доларів, хоча б акомпануючи кому-небудь на концерті. А твої пісні? Божевільне ниття. Їх ніхто не співає, крім отих дурнів, то граються в богему.
— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — несміло промовив Кіт.
— Скільки ж це коштувало тобі?
— Тільки дні сотні.
— А що ти ще зробив?
— Поставив п'єсу в літньому театрі.
— Що ж ти отримав за неї?
— Славу.
— А ще вмів плавати і навіть пробував їздити верхи! — Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. — На що ти зараз здатний? Грошей на тебе не шкодували, а ти навіть в університеті не грав у футбол. Не веслував. Не…
1
Кларет — червоне вино.