Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Всі готельні меблі зблякли, столи порозсихалися, двері як слід не замикалися. Підлога в коридорах вичовгалася, лампочки ледь-ледь горіли. Через зіпсовані крани вода скапувала в умивальники. Огрядна покоївка (її ноги викликали в моїй уяві слона), сновигаючи коридорами, хворобливо кашляла. За конторкою у фойє завжди сидів управитель готелю — чоловік середніх літ із засмученим поглядом та без двох пальців на одній руці. На його обличчі немов було написано: хоч би до чого він брався, нічого в нього не вийде. То був справжній зразок невдахи. Здавалось, ніби його цілий день вимочували у слабкому розчині синього чорнила, а тому на все його єство лягла тінь невдачі, поразки й душевного занепаду. Такого типа хотілося покласти у коробочку і виставити у шкільному кабінеті природознавства. І прикріпити табличку: «Ні на що не здатна людина». Самим своїм виглядом у більшості людей тою чи іншою мірою він викликав почуття жалю, а в декого — роздратування, бо дехто безпричинно сердиться, коли бачить нещасну людину. То хто ж оселятиметься в такому готелі?

Однак ми оселилися. «Ми повинні тут оселитися!» — сказала вона. І незабаром зникла. Щезла, наче корова її злизала, й залишила мене самого. Про це мені повідомив Чоловік-Вівця. «Вона пішла», — сказав Чоловік-Вівця. Він знав, що так мало статися. Тепер і я все зрозумів. Її метою було привести мене сюди. Ніби сама доля цим розпорядилася. Так само, як тим, що ріка Влтава тече до моря… Поглядаючи на дощ за вікном, я думаю про це. Думаю про долю.

Відтоді, як мені почав снитися готель «Дельфін», передусім прийшла в голову згадка про неї. Мені раптом здалося, ніби вона мене розшукує. Бо інакше чого б подібний сон так часто повторювався?

Подружка… Я навіть імені її не знаю. Хоча прожив з нею разом упродовж кількох місяців, не знаю про неї нічого суттєвого. Знаю тільки, що працювала дівчиною за викликом в одному дорогому нічному клубі. У клубі з членською системою для вибраних осіб з бездоганною репутацією. Як повія високої категорії. Крім цього, в неї було ще кілька інших занять. Удень правила тексти в невеличкому видавництві й час від часу служила фотомоделлю для реклами жіночих вух. Інакше кажучи, жила життям, заповненим справами по горло. І, ясна річ, не могла обійтися без імені. Правду кажучи, мала їх декілька. І водночас не мала жодного. На її речах — а їх у неї було небагато — імені не було написано. Ні проїзних квитків, ні прав водія, ні кредитних карток вона не мала. Носила з собою тільки записничок, щільно заповнений незрозумілими, як код, позначками. В її існуванні не було за що зачепитися. Мабуть, повії мають імена, але живуть у світі, що імен не визнає.

У жодному разі, я не знаю про неї майже нічого. Ні про місце народження, ні про справжній вік. Навіть її день народження мені невідомий. Нічогісінько не знаю — ні про її освіту, ні про її батьків. Вона з’явилася раптово, як дощ, — і так само зненацька кудись зникла. Залишивши по собі тільки згадку.