Юрiй Луценко. Польовий командир
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-3924-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Юрiй Луценко. Польовий командир». Краткое содержание книги:
16 листопада в лісі у Таращанському районі Київщини знаходять чоловічий труп без голови. Є всі підстави думати, що тіло належить зниклому журналісту. Експертизу постійно відкладають із різних причин, хоча її проведення активно вимагають рідні та друзі Гонгадзе. А 28 листопада лідер соціалістів Олександр Мороз скликає під час парламентської сесії прес-конференцію. Журналісти заінтриговані – обіцяна бомба. І вона таки дійсно вибухає: довірена особа Мороза, соціаліст Юрій Луценко, вставляє в пошарпаний касетник плівку з тими самими «записами Мельниченка».
– Формально я був тоді прес-секретарем Мороза. Коли він каже, що треба скликати прес-конференцію, я питаю: «По якій темі? Відставка Юлі, Ющенка?» – «Майже». За десять хвилин до її проведення він зібрав екстрену нараду лідерів Соцпартії і сказав: є, мовляв, плівки такого-то характеру. Тому треба порадитися, що з ними робити і чи взагалі оприлюднювати інформацію. Всі сказали – треба робити! Журналісти, яких терміново зібрали, тоді навіть не знали, про що саме буде йтися. Тему Мороз оголосив із трибуни Верховної Ради, а магнітофон узяли в його кабінеті. Касету ставив я, і спочатку вийшов невеличкий казус – засунув не тою стороною. Запис починався з паузи. Зал був великий і було погано чутно, плівки ще не були почищені від сторонніх звуків. Але практично всі впізнали голос Кучми, його матюки, інтонації, певні прізвища. По телебаченню потім показали: сидить Луценко і кудись відсторонено дивиться. Це було не відсторонення, це – усвідомлення того, яка страшна битва нас чекає. Після виграшу Кучми на попередніх, надзвичайно брудних виборах коток системи роздавив половину Соцпартії. Тож морально готувався до другого котка. З іншого боку це означало, що можна радикально і швидко змінити ситуацію. Згадайте ту атмосферу безнадійної задухи 1999 року. Після обрання Кучми на другий термін Україна явно йшла по шляху Білорусі. Під грюкіт чобіт кучмістського фаворита міністра МВС Кравченка. На той час системі опиралися маленька Соцпартія та невеличка купка вільних журналістів. Тому треба було вчинити над кимось показову розправу. Ним став Гонгадзе. Плівки, які свідчили про причетність Кучми до цього злочину, потрапили до Мороза. Він не відразу повірив Мельниченку. Але той, щоб довести свою правоту, цілий тиждень день у день носив Морозу послухати вчорашні записи. І на плівках звучало все те, що ввечері показували по телевізору в новинах.
Майор Микола Мельниченко служив офіцером президентської охорони.
За його словами, він у якийсь момент вирішив «писати» свого «об'єкта», встановивши під диваном у кімнаті для переговорів мікрофон. Потім передав ці плівки Морозу як головному суперникові Кучми ще з часів останніх президентських перегонів, коли Кучма виграв другий термін президентства чисто технічно: провладна команда зробила все для того, аби основним суперником Леоніда Даниловича став лідер комуністів Петро Симоненко. За таких розкладів Кучма перемагав, що називається, всуху. Навіть за умов того, що явка виборців була не надто активною – народ теж усе розумів.
Таким чином, розрахував Мельниченко, касети з записами, які компрометують діючого Президента, в повній мірі зможе використати лише Олександр Мороз.
«Компромат – це штучно сконструйоване звинувачення, касети були страшною правдою», – обмовився якось Луценко в од ому з інтерв'ю. Однак тоді касети майора Мельниченка виглядали дієвим звинуваченням як самого президента Кучми, так і «антинародного режиму» в цілому. До того ж Луценко тоді ще не був народним депутатом. Отже, в нього не було статусу недоторканості, й у його діях проглядався відвертий виклик.
Хоча перед молодим політиком свого часу вимальовувалася можливість зробити спокійну і стабільну кар'єру чиновника середньої руки. У Луценка був досвід роботи віце-губернатором, заступником міністра науки і технології. Працював він також помічником у команді Валерія Пустовойтенка. Незвичайно для тих часів він не приховував свого членства в опозиційній партії.
Але з початком президентської кампанії він усе покинув і пішов на професійну партроботу в СПУ. Після поразки заснував опозиційну газету «Грані», редакція якої розташовувалася в офісі Соцпартії.
Газета, яка сьогодні називається «Грані плюс» і виходить у кольоровому варіанті, станом на 1999 – 2000-й роки мала вигляд саморобного «бойового листка». До того ж – напівпідпільного. Друкарні міняли через тиждень. В офіційну мережу розповсюдження преси газету не брали – з цього приводу існувало негласне розпорядження. Проте її можна було купити на Майдані переважно з рук приватних продавців, яких час від часу ганяли міліцейські патрулі.