Отець Андрій

Я тоді слу­жи­ла в йо­го за най­мич­ку. Він удо­вець, ста­рий, ста­рий; бо­ро­да дов­га, біла як мо­ло­ко. Сидів він, чи­тав Свя­те Письмо, свічеч­ка горіла, як убігли хлопці з Ок­са­ною. Він ус­тав та: «Бо­же бла­гий! Бо­же мій ми­лос­ти­вий! - ка­же, - де твоя прав­да в світі! Діти мої любі! звінчаю я вас; ідіть до церк­ви».

Повів їх та й звінчав за­раз. Поб­ла­гос­ло­вив і ка­зав не боят­ись нічо­го: «Я сам бу­ду одвіт дер­жа­ти!»

А па­руб­ки тії - ска­за­но, вітер у го­лові, мо­лодії - вид­ра­ли десь му­зи­ки і по­ве­ли мо­ло­дих по се­лу, гу­ка­ючи, співа­ючи; пішли танці, регіт… Цілу ніч гу­ля­ли і мо­ло­дих од се­бе не пу­с­ка­ють; обс­ту­пи­ли їх, як військом… Ран­ком од­ве­ли до Ти­мо­ше­во­го батька, а самі розійшлись на пан­щи­ну, як і не бу­ло їх.